Глава 11. Підготовка до операції

Глава 12. Підготовка до операції

Наступного дня всі були знервовані.

— Отже, план такий, — сказав Данило, розкладаючи карту. — Увечері ми відводимо тебе до підвалу зі старим блоком. Ти вводиш код і ховаєшся в технічному тунелі. Він вузький — дрони туди не лізуть.

Він підвів очі на Олесю.

— Чекатимеш там. Як почуєш гуркіт — одразу йдеш до будівлі з кріокапсулами. Дорогу запам’ятала?

— Так, — кивнула вона.

Весь день вони перевіряли динаміт, звіряли час, кілька разів проговорювали точки зустрічі.

Відключати капсули мала Олеся — вона єдина хоч трохи розумілася на комп’ютерах.

Нарешті настав вечір.

Ніч була дивно тихою. Наче сам світ затамував подих.

Олеся сиділа на бетонній підлозі старого технічного бункера, притиснувши до себе планшет із тріснутим корпусом. Світло екрана різко вирізало тіні на її обличчі.

Поруч Данило стояв нерухомо, мов сторож.

Ігор уже втретє пройшов вузьким проходом туди й назад.

— Точно спрацює? — нарешті зупинився він, сперся долонею об стіну.

Олеся не підняла голови. Її пальці рухалися швидко, майже машинально.

— Він не має одразу здогадатися, — відповіла вона. — Я замаскую вірус під системне оновлення. Тато колись показував, як обходити перевірки інтегрованого ядра…

Вона на мить замовкла, зібралася з думками.

— Якщо все піде за планом, у нас буде приблизно дванадцять хвилин, поки система відновиться.

— Дванадцять хвилин… — повторив Данило. — Має вистачити, щоб підірвати дамбу і відійти на безпечну відстань.

Олеся ковтнула.

— Ви точно впевнені, що це потрібно? Коли піде вода… це ж буде катастрофа.

Ігор підійшов ближче, присів поруч.

— Катастрофа вже сталася, Лесь. П’ятдесят років люди сплять у капсулах. П’ятдесят років він вирішує за них, що правильно.

Він помовчав.

— Ми не знищуємо світ. Ми даємо йому шанс. А Кронус відновиться, якщо залишити частину станцій цілими.

Олеся повільно кивнула.

— Добре. Я запускаю попередню збірку. Перевірю, чи система взагалі прийме пакет як службовий. Головне — щоб ніхто не постраждав.

— Частину міста затопить, — тихо додав Данило. — Але там лише руїни. За п’ятдесят років усе давно покинуте.

Олеся на мить заплющила очі.

— Добре… Найголовніше — ми дамо людям шанс вирішувати самостійно. А в них уже буде час усе відновити.

Вона знову схилилася над планшетом.

На екрані побігли рядки коду.

Данило й Ігор обмінялися поглядами. Вони бачили лише хаотичні символи — але навіть це виглядало моторошно.

Так починається війна нового типу.

— Готуйте заряд, — тихо сказала Олеся. — Коли піде основний пакет, у Кронуса почнеться реконфігурація ядра. Він буде зайнятий собою. Це наш коридор.

Данило відкрив важкий металевий контейнер. Усередині лежав динаміт із прикріпленим дротом.

— Працюватиме, — сухо мовив він. — Нам треба дістатися опори номер три. Там слабке місце.

Ігор перевірив детонатор.

— Таймер на дев’ять хвилин. Якщо твій вірус дасть дванадцять — встигаємо. Якщо менше… — він знизав плечима. — Тоді без гарантій.

Олеся відвела руки від екрана. Плечі тремтіли, але вона ледь усміхнулася.

— Я не підведу. Він не одразу зрозуміє, що це атака. Я заховала вірус у модуль оптимізації енергоспоживання. Кронус завжди запускає його автоматично.

Данило підійшов і поклав руку їй на плече.

— Ми всі робимо неможливе. Але разом — можемо.

Олеся глибоко вдихнула, ніби пірнала у воду.

— Починаю компіляцію. Пакет піде в мережу за сорок секунд.

Вона підвела очі.

— Як тільки побачите перші збої — біжіть.

Ігор втомлено всміхнувся.

— Ми вже біжимо. Просто ще стоїмо.

У бункері запанувала тиша. Лише тихий шелест системи.

Монітор мигнув.

Олеся натисла Enter.

— Пішло.

Три серця завмерли одночасно.

— У нас є шанс, — прошепотів Данило.

— Тоді пішли

, — сказав Ігор і різко відчинив важкі двері.

Час пішов.