Глава 11. Вилазка

Глава 11.Вилазка  

Наступного дня Олеся знову занурилася в роботу з планшетом.  

Рядки коду змінювалися один за одним, пальці рухалися вже впевненіше, ніж вона сама очікувала від себе.  

Данило встав ще затемна. Пройшов знайомими стежками міста — тими, що давно стали частиною його тіла. На старому складі він знайшов генератор, кабелі й зарядну платформу.  

Як же давно я тримав гаджет у руках… — зітхнув подумки.  

Зовсім забув, що їм постійно потрібна енергія. Якби не забув… нічого б не сталося.  

Коли Олеся прокинулася, її планшет уже був під’єднаний і заряджався.  

— Дякую, — сказала вона, беручи його до рук. — Я вчора майже посадила батарею.  

— Код готовий? — спитав Данило.  

— Ні, — хитнула головою дівчина. — Ще трохи допрацюю.  

— Добре.  

Він обернувся:  

— Ігорю, прокидайся, сонько.  

Той розплющив очі й позіхнув.  

— Був на поверхні, — сказав Данило. — Дрони повернулися до штатного патрулювання. Зрозуміли, що нас не знайдуть.  

Він глянув на Олесю.  

— Тому ми йдемо за вибухівкою. І сподіваюся, що тепер ти всидиш на місці.  

Олеся вже знову дивилася в екран і лише відмахнулася.  

— От і добре, — буркнув Данило. — Зайнята — значить без пригод.  

— Не перебільшуй, — сказав Ігор, збираючись. — Ходімо.  

Вони вийшли на поверхню й завмерли, уважно прислухаючись.  

— Здається, чисто, — прошепотів Ігор.  

Данило кивнув і повів його далі.  

Склад із вибухівкою був на околиці міста. Дорога виявилася довшою, ніж здавалося. Доводилося ховатися, завмирати, обходити відкриті ділянки.  

І все ж вони дісталися.  

Розчарування було майже фізичним.  

Більшість ящиків із динамітом відсиріли й стали непридатними.  

Вони мовчки перевіряли коробку за коробкою.  

— Є! — раптом вигукнув Ігор.  

— Тихіше! — різко прошипів Данило. — А раптом реагують на звук?  

— Динаміт. Сухий, — уже пошепки сказав Ігор.  

— Супер, — Данило ледь усміхнувся. — Має вистачити.  

Він знайшов довгий дріт-запалювач і сірники, що не боялися вологи.  

— Тоді назад, — сказав Ігор.  

— Не так швидко.  

Данило визирнув у вікно.  

— Нас або помітили, або вирішили перевірити. Дронів багато. Шниряють між складами.  

— Олеся хвилюватиметься…  

— Головне, щоб сиділа у сховку, — жорстко відповів Данило. — Я не впевнений, що ми змогли б вирвати її з лап Кронуса вдруге.  

Вони зачаїлися.  

Чекати довелося кілька годин, доки дрони не втратили інтерес і не розлетілися, залишивши лише патруль.  

— Добре, — тихо сказав Данило. — Йдемо. Повільно.  

До сховку вони дісталися вже пізно ввечері — втомлені, виснажені.  

Олеся чекала їх біля входу.  

— Я вже була готова йти вас шукати! — вигукнула вона. — Де ви так довго?  

— Дрони сьогодні нервові, — буркнув Данило. — Кожен шум перевіряють. От і затримались.  

— Сідайте вечеряти, — сказала Олеся. — Я на нервах приготувала.  

— Вибухівка є, — сказав Ігор. — А код?  

— Код готовий, — кивнула Олеся. — Але як ми його введемо?  

— Завтра, — відповів Данило. — Ми з Ігорем проведемо тебе в підвал. Є старий блок Кронуса — майже без охорони. Там стара панель. Думаю, тобі буде простіше.  

— А потім — дамба, — додав Ігор. — Треба синхронізувати час.  

— Вірус можна ввести трохи раніше, — сказала Олеся. — Йому потрібен час, щоб дістатися ключових вузлів.  

— Дом

овилися, — Данило обвів їх поглядом. — Отже… завтра.  

Продовження у неділю