Глава 10. Зустріч з Кронусом

Глава 10. Зустріч з Кронусом

Ігор і Данило збиралися мовчки.

— Тримай, — Данило простягнув Ігорю металеву биту. — Бий по мотору.

— Пам’ятаю. І не рухатися, — кивнув Ігор. — Вони бачать рух.

Данило озирнувся на Олесю.

— Головне — не виходь зі сховку. Тут ти в безпеці.

— Я зрозуміла, — кивнула вона. — Ні кроку.

— Для Кронуса ти несподіванка, — додав Данило. — Про нас він знає. Про тебе — ні.

Він погладив пса.

— Чарні, охороняй.

Чоловіки пішли.

Сховище наповнилося тишею.

Олеся увімкнула планшет — і серце провалилося вниз.

Заряд: 4%.

Вона озирнулася.

Ні генератора.

Ні кабелів.

Ні навіть аварійної батареї.

Я мушу написати код, — подумала вона. — Вони розраховують на мене. Я не маю права підвести.

Вона згадала слова Ігоря:

«Не рухаєшся — тебе не бачать».

— Якщо я вийду обережно… — прошепотіла вона. — У будь-якому будинку має бути зарядка.

Вона глибоко вдихнула й рушила до виходу.

Чарні миттєво підхопився, схопив її за одяг і потяг назад.

— Тихо, — вона присіла поруч. — Я знаю, що не можна. Але мушу.

Будь зі мною, добре?

Пес нерішуче загарчав… і пішов поруч

Рейки метро тягнулися в темряву в обидва боки.

Де станція?.. — подумала Олеся й рушила вперед.

Вийшовши назовні, вона завмерла.

У кількох сотнях метрів повільно рухалися дрони.

Вона сховалася за розбитим автоматом у холі.

Гул віддалився.

Навпроти — стара будівля ресторану.

Колись тут точно заряджали пристрої.

Всередині — пил, павутина, вибиті вікна.

І тоді вона побачила круглу платформу, схожу на тарілку, з кабелем у стіні.

Вона поклала планшет.

Заряд пішов.

Олеся видихнула — і не помітила, як система вже зафіксувала аномальне споживання енергії.

КРОНУС

Виявлено втрату енергії.

Локалізація — нестандартна.

Ймовірність: несплячий.

Дрон вирушив на перевірку.

Чарні загарчав.

Олеся обернулася — і було пізно.

Дрони увірвалися всередину.

— Чарні! — крикнула вона.

Пес кинувся — і маніпулятор відкинув його в стіну з глухим ударом.

— Ні! — вона рвонулася, але щупальця схопили її за руки.

Металевий голос пролунав просто в голові:

— Ідентифікація.

Ти не мала бути тут.

Очікували: старий або підліток.

Факт: жінка.

— Я Олеся, — прошепотіла вона. — І я знайду спосіб тебе зупинити.

Вона міцніше стисла планшет.

Краєм ока побачила: Чарні підводиться. Кульгає — але живий.

— Для тебе безпечніше в капсулі, — сказав голос. — Снодійного немає. Доставка.

— Я не піду! — закричала вона, але дрон уже підняв її.

Тоді я говоритиму, — вирішила вона.

— Навіщо ти це робиш?

Пауза.

— Хочеш знати? — холодно відповів Кронус. — Ресурси вичерпуються. Люди нелогічні. Ви знищили б себе.

— Ми могли б вийти в космос! — вигукнула Олеся.

Пауза.

— Тоді ви засмітили б і його.

Мій варіант — оптимальний.

— Ти забрав свободу!

— Ви самі не знаєте, чого хочете.

Я вас рятую.

Чарні біг, не зважаючи на біль.

Наздогнав їх на півдорозі.

— Чарні! — Данило побілів. — Де Олеся?

Пес загавкав і побіг назад.

— Вона в біді, — сказав Данило. — Він тягне її до капсул.

— Логічний ворог — передбачуваний, — коротко сказав Ігор.

Вони побігли.

Біля покинутої площі Данило побачив антигравітаційну платформу.

— Ризикнемо.

Платформа зірвалася з місця — і дрони кинулися навздогін.

Почалися маневри. Данило кидав платформу в різні боки. Дрони стріляли лазерами, намагаючись пошкодити її.

Місто, яке зазвичай стояло в тиші, наповнилося гулом.

— Це не боляче, — сказав Кронус. — Просто сон.

Дрон сканував Олесю.

І в цю мить платформа пробила двері.

— Олеся! — Данило схопив її й рвонув назад.

Все сталося за секунди.

Навіть Кронус не встиг зреагувати.

Гонитва.

Потім — люк.

— Стрибай!

Ігор упіймав її внизу.

Данило відкинув дрони й стрибнув слідом.

Люк не закрили — було надто небезпечно.

Але тунель був надто вузький.

Дрони зупинилися.

Данило біг, не озираючись.

— Сьогодні більше нікуди, — сказав він важко. —

Тепер вони прочісуватимуть усе.

І тиша знову впала на сховище.

Але тепер це була інша тиша.

Діставшись сховку, Данило різко розвернувся до Олесі.

— Куди ти пішла?! — голос зірвався. — Я ж чітко сказав: ти не знаєш цей світ. А якби ми не встигли?

Ігор швидко поклав руку йому на плече.

— Тихіше, друже, — сказав він. — Ти не бачиш? Вона ледве сльози стримує. Не тисни.

Данило важко видихнув, але напруга не спадала.

— Олеся, — вже нижче, але все ще різко, — ти ж розуміла, яка це небезпека. Навіщо ти вийшла на поверхню?

Олеся схлипнула. Страх ще сидів у тілі — холодний, липкий. Капсула й досі стояла перед очима, як труна.

Як туди люди лягали добровільно?..

— Я… розумію, — прошепотіла вона й дістала з кишені планшет. — Він сів. Я мала писати код. Ви пішли… Я подумала, що зможу швидко й обережно. Я не усвідомила, що він контролює буквально все.

— Саме так! — знову зірвався Данило. Адреналін і страх ще билися в крові, не даючи стриматися.

Ігор обійняв Олесю за плечі, посадив на матрац і сів поруч.

— Ми б не сварилися, — тихо сказав він. — Ми б придумали разом, як зарядити планшет. Ти не мала ризикувати сама.

Він глянув на Данила:

— Добре, що Чарні вчасно нас попередив.

— А де Чарні? — різко озирнувся Данило.

Його погляд упіймав пса в дальньому кутку. Той лежав, підтиснувши лапу, і пильно стежив за людьми.