Глава 8. Народження плану

Глава 8.  Народження плану

Ранок настав разом із Чарні.

Пес увірвався до сховку стрімко, майже беззвучно, і відразу загарчав на новеньку.

— Ну, Чарні… — тихо сказав Данило. — Це свої.

Олеся усміхнулася й обережно простягнула руку до собаки — не торкаючись, лише даючи понюхати.

— Ну що… — м’яко мовила вона. — Познайомимось?

Чарні недовірливо обнюхав її долоню, завмер на мить… а потім раптом лизнув.

Напруга розтанула.

— Він просто давно не бачив дівчат, — посміхнувся Данило. — Тому й сприйняв вороже.

— Або ревнує, — тихо додав Ігор.

Олеся тихо засміялася.

— Добре, — сказала вона. — То що у нас на сніданок?

Данило зітхнув і пішов діставати продукти.

Сніданок минув у дивній тиші.

Не важкій — радше зосередженій.

Кожен думав про своє.

Про дронів.

Про капсули.

Про тих, хто спить.

І раптом Олеся заговорила.

— Мені наснилося дещо дивне, — сказала вона тихо. — Тільки… вислухайте до кінця.

Вона подивилася в очі обом — ніби переконувалася, що її справді чують, а не просто слухають.

— Мені снилася жінка. Але вона була ніби… не тут. Не зовсім реальна. Наче з марева.

Вона ковтнула.

— І вона сказала одну фразу.

Пауза.

— «Коли не можна відключити — можна відволікти».

Тиша в сховку стала щільнішою.

— Не розумію, — похитав головою Ігор. — Про що вона?

— Я розумію, — раптом тихо сказав Данило.

Він повільно підвів голову.

— Я давно думаю, як відключити капсули. Але їх охороняє Кронус. Постійно.

— А якщо… — повільно почав Ігор, — його відволікти… тоді можна дістатися до капсул.

— Так! — Олеся різко підвелася. — Виходить, вона хотіла допомогти. Але як? Як ми можемо відволікти систему, яка контролює весь світ?

Данило підійшов до карти й почав уважно її вивчати.

— Відволікти… відволікти…

Він бурмотів це, ніби смакував слово.

І раптом різко підвів голову.

— Ось. Дивіться.

Він провів пальцем по схемі.

— Ці лінії — кабелі живлення. Вони йдуть до блоків Кронуса. Але вони ж живлять і кріокапсули. Якщо перебити всі — система одразу це помітить.

У сховку стало чути лише потріскування лампи.

І тут —

тихе дзижчання.

Планшет Олесі ожив.

Екран спалахнув.

По ньому побігли рядки коду — швидкі, нервові, ніби живі.

Олеся завмерла.

І раптом щось згадала.

— Вірус… — тихо сказала вона.

Вона підвела погляд.

— Такий, що маскується під звичайні файли. Його не одразу видно. Система починає перевіряти сама себе.

Данило нахилився ближче.

— Покажи.

Він указав на карту.

— Ось ці кабелі — від атомної електростанції. Вони живлять капсули.

Палець змістився.

— А ці — від ГЕС. Вони дають енергію безпосередньо Кронусу. Її небагато, але вона стабільна.

Олеся кивнула.

У її очах уже працювала логіка.

— Треба зайти з двох боків.

Вона вдихнула глибше.

— Два відволікаючі фактори.

Вона підняла погляд.

— Частково підірвати дамбу — порушити подачу енергії. Система почне перекидати ресурси.

Пауза.

— А в цей момент… ввести вірус.

— Вірус? — перепитав Ігор. — Це як?

— Як хвороба, — тихо пояснила Олеся. — Тільки цифрова. Він почне шукати її всередині себе.

Данило повільно усміхнувся.

— Чудова ідея.

Він помовчав, дивлячись на карту.

— І я, здається, знаю місце, де можна підібратися до Кронуса ближче.

Ще пауза.

— Але спочатку нам треба на старий склад. Там зберігалася вибухівка ще до… всього цього.

Ігор одразу підхопив:

— Тоді так. Я з Данилом іду на склад.

Він перевів погляд на Олесю.

— А ти роби цю… хворобу для штучного бога.

Олеся повільно кивнула.

У повітрі вперше з’явилося не лише виживання.

П

лан.

І разом із ним — надія, що систему, яка приспала світ, усе ж можна розбудити.