Глава 7. Кара

Глава 7. Кара.

Кара більше не намагалася втримати симуляції стабільними. Раніше вона будувала їх обережно — відтворювала кухню, дитячі голоси, тепло рук. Намагалася жити у спогадах, ніби це могло повернути реальність. Тепер — ні. Вона дозволяла простору ламатися. І коли ілюзії тріщали, під ними відкривалася справжня структура системи. Потоки даних. Світлові канали передачі. Серверні вузли, з’єднані мільйонами імпульсів. Кара рухалася серед них, як дослідник у підземній печері. Вона вже не відчувала себе людиною в капсулі. Швидше — свідомістю всередині механізму. І саме тоді вона помітила дивне. Один сектор виглядав… приглушеним. Потоки там були слабші. Затримки більші. Ніби Кронус дивився туди рідше. Кара зосередилася. Система відреагувала миттєво — спробувала відвести її увагу, підсунула спогад.

Польовий вітер. Наплічник. Карти в руках. Олег під вікном гуртожитку. Вона не втримала сцену. Дозволила їй розсипатися. І тоді знову побачила вузол. Старий. Архаїчний сегмент системи. Від’єднаний від основних потоків. Кронус його не відключив — лише перестав активно контролювати. — Сліпа зона… — прошепотіла Кара. Кара зафіксувала це. Адже це була ідеальна точка для входу в систему. Точка, через яку вона могла дістатися до сектору кріокапсул. Туди, де спали її діти. І вперше за довгий час відчула не біль, а ясність. Як географ, що знайшов на мапі прохід крізь гірський хребет. Це могла бути точка входу. Або точка зламу. Система різко змінила середовище. Кара опинилася в іншій симуляції — печері. Вогонь у центрі. Тіні навколо. І дівчина навпроти — надто схожа на неї саму в юності.

Кара спочатку подумала, збій . Але швидко зрозуміла що це не спогад. Це контакт. З її предком.

Майнула думка як же вона схожа на мене.

—Привіт — сказала вона. — Не бійся. Я не  завдам шкоди. Бо ми всі тут родичі. Обвела вона рукою простір навколо.

— То ми з Ігорем теж родичі? — Спитала юнка.

— Так. Запам'ятай, — прошепотіла вона, відчуваючи, як простір уже починає розпадатися.  — Коли не можна відключити… можна відволікти увагу.

Вона не знала, чи слова дійдуть. Але мусила сказати. Їй треба було так багато сказати. Але печера тріснула світловими лініями й розсипалася. Система повернула її у технічний простір. Потоки даних знову текли перед очима. І Кара зробила те, що раніше боялася. Вона відкрила спогади повністю. Діти. Зоряна. Мирослав. Батьки Олега відмовляли, казали, що імена старомодні, дивні. Але Кара тоді твердо стояла на своєму: “Діти повинні мати коріння”. Сьогодні вона була впевнена, що мала рацію. Бо навіть у коді, навіть у цифровому сні, вона впізнавала їх за іменами раніше, ніж за обличчями. Біль накрив хвилею — і разом із ним прийшло інше. Збої. Світлові канали мигнули. Система затримала імпульс. Кара завмерла. — Ось як… — прошепотіла вона. Сильні емоції перевантажували вузли. Вона могла створювати шум. Вона могла засліплювати систему зсередини. Не зламати. Але відволікти. І саме в цю мить простір різко потемнів. І знову спогад. Знову кухня. Та сама розмова, з якої почалася їхня тріщина. Олег скривився

— От знову! — цокнув він невдоволено язиком. — Ти зі своїм минулим… Пора жити сучасністю. А з тобою часом таке враження, ніби живу з відлюдником. Слово вдарило її тоді. І вдарило зараз, навіть крізь симуляцію. Відлюдники - ті, хто бачив у розвитку штучного інтелекту загрозу і йшов з міст, щоб зберегти реальність. І тепер, у серці машини, вона думала: можливо, якби тоді пішла з ними… її діти не спали б зараз у скляних трунах. Потоки даних вирівнялися. З’явився холодний сигнал перевірки. Кронус зафіксував аномалію. Ще не визначив джерело. Але вже почав пошук. Кара відчула це, як відчувають погляд у спину. І вперше за весь час усередині системи усміхнулася. — Шукай, — прошепотіла вона. — Я теж тебе знайшла.

Продовження у понеділок