Глава 5. Сховок

Глава 5. Сховок 

Нарешті компанія дісталася сховку.

Ігор сів на старий матрац, що правив за постіль, і несвідомо потяг за собою Олесю, яку все ще тримав за руку.

Данило сів на старий стілець. Пса у сховку не було. Мабуть, знову на ловах… або з родиною, про яку казав Данило.

Олеся підвела очі на нього.

— Ми у сховку. І я хочу зрозуміти, що відбувається.

— О… — видихнув Данило. — Тут двома словами не обійдеться. Але спробую. Наче ти не так гостро реагуєш на дронів. Напевно, вони тобі знайомі?

— Так. У мій час дуже популярні книги про фантастику. Там і не таке прочитаєш.

Данило кивнув.

— Ми втрьох — єдині, хто не спить на цій планеті. Є Кронус… — тихо сказав він. — І він вирішив, що людям буде краще… спати. Він обманом заманив їх у кріокапсули. А тих, хто не піддався, — приспали силоміць і теж поклали туди.

Він на мить замовк.

— Мої рідні були серед тих, хто не піддався. Я був у сараї — мене не помітили. І вже довгі п’ятдесят років я живу тут, намагаючись підібратися до Кронуса і вимкнути кріокапсули. Коротко все виглядає так.

— Ого… — видихнула Олеся. — Виглядає як фантастичний фільм. І, на жаль, я в його центрі. Але навіщо ми з Ігорем?

— Цього я не знаю, — відповів Данило. — Ви з різних часів. Але щось… або хтось привів вас сюди. Єдине, в чому я впевнений: з вами в мене більше шансів відключити ці кляті капсули.

— Повір, Олесю, — протягнув Ігор, — я теж уже кілька днів про це думаю. І, чесно… тут жити нелегко.

— Добре, — підсумувала вона. — Я втомилася. І, здається, подряпала коліно. І трохи надбила екран планшета.

— Давай оброблю, — запропонував Данило.

Він дістав із шафки над плитою бинт і перекис водню.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— Ми сьогодні робили вилазку на північ, — озвався Ігор. — Там, де… як ти казав…

— …де Кронус особливо пильнує територію, — докінчив Данило, обробляючи садна.

Він закінчив перев’язку й підвівся.

— Давайте так: зараз вечеряємо і спимо. Завтра думатимемо далі.

Ніч

Повечерявши, вони почали вкладатися.

Данило притяг звідкись ще один матрац. Олеся зручно на ньому розмістилася — щоправда, він зайняв майже весь простір.

Дуже швидко двоє подорожніх у часі заснули.

А Данило дивився на них у напівтемряві й відчував гіркоту в горлі.

Перші живі люди за п’ятдесят років.

Саме стільки він не бачив нікого живого.

Він, можливо, і розучився б говорити… якби не Чарні.

Спогад Данила

Данило заплющив очі — і пам’ять накрила його хвилею.

Долина Вітрів…

Рідний дім. Батьки. Братик. Сестричка.

Їхнє поселення відлюдників — просте, природне, далеке від мегаполісів і чіпів Кронуса. Сонячні панелі на дахах, старі інструменти, вітер у лісових гаях… Вони жили так, як жили колись — не покладаючись на машини.

Він пам’ятав той день до найдрібніших деталей.

Мав на горищі сараю скласти сіно, яке батько накидав напередодні, але втома перемогла, і він задрімав. Прокинувся від дивного гулу — такого, якого він ніколи не чув. Механічний, чужий, лякаючий. Серце калатало.

Він підійшов до маленького віконця і визирнув у двір.

Те, що він побачив, заморозило його кров. Круглі залізяки з численними відростками, схожими на руки. Вони стріляли дротиками зі снодійним — люди падали безпорадні. Потім дрони хапали їх і тягли на платформи.

Данило бачив, як впали батьки, братик і сестричка. Його серце розривалося на шматки від страху і безсилля. Він хотів кинутися за ними, але ноги не слухалися. Все відбувалося занадто швидко — і раптом… стало тихо.

Тільки він залишився сам. Самотній серед порожніх хат, серед дерев, які не змогли його врятувати. Самотній, бо не міг нікого захистити.

І тільки малий цуцик Чарні, якого йому подарував тато на чотирнадцятиріччя, солодко спав у дальньому кутку горища.

Данило розплющив очі.

Скільки часу минуло відтоді…

Тепер він знав: Кронус — ця холодна потвора, створена руками людей, — ув’язнив усіх його рідних. Він намагався знайти спосіб їх урятувати, ризикував кілька разів, ледве не потрапляючи в пастку.

А тепер він знає, де немає камер, куди не долітають дрони — руки Кронуса. І, здається… він нарешті бачить шлях, як його подолати. Як відключити ті капсули.

Його кулаки стискаються, серце прискорює ритм. Втома і страх відступають перед рішучістю.

Він не залишить їх так…

Він знайде спосіб урятувати всіх.

Сон Олесі

Олеся відчувала себе спантеличеною. Але Ігор за той час, поки вона читала його щоденник, став наче рідним, викликав почуття безпеки.

Тож, повечерявши, вона зручно розмістилася на матраці й швидко заснула.

І опинилася у якомусь дивному місці.

Вона стояла в печері. Посередині горіло вогнище. Навколо — постаті. Але ніби з марева — майже невидимі.

І раптом одна тінь зробила крок до неї.

— Привіт, — прошелестіла вона. — Не бійся. Я не завдам шкоди.

— Ми всі, — вона обвела тіні навколо, — родичі. Ти й Ігор маєте мені допомогти. Я зачинена у капсулі. Я вже дуже довго хочу побачити сонце, обійняти дітей. Тому змогла потрапити сюди і покликати вас. Тебе і Ігоря.

Олеся відчувала себе дивно: печера, тіні, слова незрозумілої жінки…

Єдине, що вона змогла осягнути, — вона й озвучила:

— Отже, ми з Ігорем теж родичі? І ви — наша родичка?

— Так. Ти правильно зрозуміла. Запам’ятай.

Тінь нахилилася ближче.

— Коли не можна відключити… можна відволікти увагу.

— Запам’ятай, — повторила вона.

І раптом усе почало розсипатися.

Олеся прокинулася.

Перше, що вона побачила, — Данило. Він сидів, стиснувши кулаки. На обличчі — рішучість.

— Данило… — тихо покликала вона. — Все добре?

— Так, — кивнув він. — Вибач, розбудив?

— Ні, — заперечила Олеся. — Кошмар наснився.