Глава 2. Перший урок виживання. Глава 3. Зустріч з Олесею.

Глава 2. Перший урок виживання  

— Мені було чотирнадцять, — почав Данило. — Я жив у Долині Вітрів. Це було поселення відлюдників. Ми не користувалися чіпами. Жили просто: сонячні панелі, вітряки, старі технології.      

— І що сталося? — тихо спитав Ігор.      

— Прилетіли дрони, — голос Данила став глухим. — Вистрілювали снодійним. Люди падали. Їх вантажили на платформи й везли в місто.      

Він стиснув кулаки.      

— Мої батьки. Молодший брат. Сестра. Він ковтнув.

— Я навіть попрощатися не встиг.

— А ти?..      

— Сховався. Випадково. Він підвів погляд.

— І з того часу... сам.      

У сховку повисла тиша.      

— Тому я вижив, — додав Данило. — І тому навчився жити тут.      

Він підвівся.      

— Якщо хочеш вижити — я навчу тебе.      

Вони рухалися вузькими тунелями метро. Данило йшов попереду.      

— Запам’ятай: дрони реагують на тепло й рух. Стоїш — тебе не бачать. Рухається повітря — бачать.      

Раптом він різко притис Ігоря до стіни.      

— Стій. Чуєш гул?      

Над ними проплив дрон. Ігор затамував подих.      

— Не дивися вгору, — прошепотів Данило. — Дихай рівно.      

Дрон зник.      

— Добре, — тихо сказив Данило. — Рухаємося.      

Вони йшли далі — між колонами, завалами, тінями.      

— Це… як полювання, — прошепотів Ігор. — Тільки без рушниці.      

— Ні, — відповів Данило. — Це виживання.      

Коли вони зупинилися, Ігор відчув, як тремтять ноги.      

— Це був лише перший урок, — сказав Данило. — І ти впорався.      

Ігор мовчки кивнув. Він знав — далі буде важче.        

— Тут закінчується моя карта, — прошепотів Данило, показуючи на вузький люк. — Далі я не ходив.      

Вони піднялися на поверхню.      

Місто тут було іншим. Тихішим. Порожнішим. І від цього ще небезпечнішим. Будівлі стояли, мов завмерлі, між ними тягнулися тіні, а повітря здавалося важчим.      

— Тримайся стін, — сказав Данило. — Камери бачать відкриті простори.      

Раптом дрон різко змінив маршрут.      

— Стій!      

Данило притис Ігоря до холодного бетону.      

Гул пролетів просто над ними, змусивши серце калатати в горлі.      

— Добре… — прошепотів Данило, коли звук віддалився. — Йдемо.      

Попереду здіймалася напівзруйнована будівля.      

Усередині тягнулася павутина кабелів, миготіли панелі, темніли масивні енергоблоки.      

— Це вузли Кронуса, — тихо сказав Данило. — Саме звідси він керує містом.      

— Він… скрізь, — прошепотів Ігор.      

Раптом просто перед ними з’явився дрон.      

— Зараз! — вигукнув Данило.      

Удар. Металевий скрегіт. Іскри. Ігор здригнувся — вперше побачив, як падає машина, що наганяла страху.

Дрон сіпнувся й важко впав на підлогу.      

Вони завмерли, прислухаючись.      

— Ми перейшли межу, — важко дихаючи, сказав Данило. — Назад дороги вже немає.      

Ігор дивився на темні блоки перед собою.      

— Тоді… — сказав він повільно. — Йдемо до кінця.      

— Добре, — кивнув Данило. — Дивись: кабелі тягнуться туди.      

Він глянув на годинник.      

— Наступний дрон буде хвилин за десять. Маємо трохи часу.      

Вони рушили за кабелями, що тягнулися вздовж стін, і вийшли до вузького технічного проходу.      

— Обережно, — прошепотів Данило. — Тут давно ніхто не ходив.      

Прохід вів униз. Металеві сходи були слизькі від вологи, подекуди вкриті іржею. Повітря ставало густішим, важчим, пахло пилом і перегорілою ізоляцією.      

Вони спустилися у підвальний рівень будівлі.      

Кабелі сходилися тут у тугий вузол, мов коріння гігантського дерева.      

— Тут, — тихо сказав Данило.      

Вони зайшли до невеликої кімнати.      

Посеред неї стояв старий стіл із панеллю керування. Кабелі були перекручені, подекуди обірвані. Різнокольорові лампочки блимали нерівно, ніби система дихала уривчасто, зі збоями.      

— Овва… — прошепотів Данило. — Оце знахідка.      

— Що це? — Ігор крутив головою, намагаючись охопити все одразу.      

Данило підійшов ближче. Його голос став тихішим, майже урочистим.      

— Це один із перших блоків Кронуса.      

Він торкнувся панелі.      

— Бачиш? Вона дуже стара. До трагедії її не використовували… років тридцять, не менше.      

Ігор повільно ковтнув.      

— І що це нам дає?      

Данило випрямився.      

— Це означає, що Кронус не цілісний. У нього є старі, забуті частини.      

Він зробив паузу.      

— І тепер у нас є місце, де можна діяти. Не одразу… але з розумом.      

Ігор ще раз оглянув кімнату. Вперше з моменту переходу він відчув не лише страх — а й щось інше.      

Надію.      

— Значить… якщо це старий блок, його можна вивчити. А може… і використати.      

Данило ледь помітно усміхнувся.      

— Саме так. Але спершу — вибратися звідси живими.      

Десь у глибині будівлі почулося далеке гудіння.      

— Час минув, — прошепотів Данило. — Йдемо.      

Вони кинулися геть із підвалу.      

Данило першим помітив у далині дрона.      

— Он!      

Він кивнув у бік технічного отвору.      

Вони ледь протиснулися всередину, пройшли вузьким тунелем і вибралися через інший люк.      

Данило визирнув першим.      

— Чисто.      

Запам’ятовуючи дорогу, вони повернулися до сховку.      

Чарні лежав у кутку. Посеред кімнати — задушений заєць.      

— Ах ти мій годувальник… — вдячно сказав Данило й міцно обійняв пса за шию.      

Той примружив очі й почав вилизувати господаря.