Частина 2. Ті що не сплять

Глава 17. Перехід Олесі 

Наступного дня була субота.

За сніданком Олеся попросила відпустити її з друзями до парку.

— Звісно, йди, — усміхнувся батько. — А ми з мамою влаштуємо собі побачення. Тільки не затримуйся — на вечір обіцяють дощ.

— О сьомій повернуся.

Парк

Осіннє сонце світило яскраво, але майже не гріло.

Друзі чекали біля вимкненого фонтану — усі четверо: Софія, Тарас, Максим і Влад.

У парку було людно. Хтось годував голубів, хтось катався на самокатах, з різних боків лунав сміх. Біля входу продавали вафельні трубочки з морозивом.

— Я беру фісташкове! — оголосила Софія.

— Шоколадне, — сказав Максим.

— Класика — ваніль, — додав Тарас.

— Карамельне, — озвався Влад і подивився на Олесю. — А ти?

— Хм… — Олеся зупинилася перед вітриною. Їй подобалося, що її запитують. — Нехай буде чорничне.

Вони вмостилися на ще теплій лавці. Листя тихо шелестіло під ногами.

— У вас тут… якось спокійно, — сказала Олеся, вдивляючись у парк.

— Бо ти з Києва, — пожартував Максим.

— Ні, — Олеся всміхнулася. — Бо поруч хороші люди.

Софія підняла брову — вже без колишньої настороженості. Влад ковтнув морозиво, ніби хотів щось сказати, але передумав.

— Ходімо на колесо оглядове! — запропонував Тарас і вже тягнув усіх за собою.

У кабінці було тепло й тихо. Звідси парк здавався маленьким кольоровим клаптиком. Десь удалині виднілися хатки, дорога, річка.

Олеся сперлася лобом у холодне скло.

— Краса… — прошепотіла вона.

— Ти ще взимку побачиш, — сказав Тарас. — У нас тут казка.

— А ти, до речі, — звернувся Влад до Олесі, — чому тоді вирішила з нами все ж спуститися в підвал? Я ж був ще той бука.

— Тому що… — Олеся на мить замислилася. — Тато каже: якщо людина визнає помилку, їй треба дати шанс.

Влад тихо кивнув. Його це зачепило.

Коли вони зійшли з колеса, вже сутеніло. Ліхтарі спалахували один за одним, кидаючи теплі плями світла.

— Я рада, що пішла з вами, — сказала Олеся.

— Ми теж, — мовила Софія. — І… вибач, якщо була різкою.

— Це нормально, — всміхнулася Олеся. — Я ж новенька. Теж була напружена.

Вони рушили назад, і вперше Олеся відчула:

тут вона починає ставати частиною цього міста.

Частиною їхнього маленького світу.

І — потроху — починає відчувати себе вдома.

Увечері почалася гроза.

Олеся прокинулася від пориву вітру. Вікно було прочинене, рама дзенькнула.

У центрі кімнати клубилося марево.

Світле. Тремтливе. Ніби з напівпрозорих ниток.

Вона повільно сіла.

Боятися хотілося — але щось усередині кликало ближче.

Вона зробила рух — і намацала планшет.

Татові уроки. Логіка систем. Захист.

Вона стиснула його в руці — як талісман.

Підняла очі.

Марево чекало.

Поштовх.

Ледь відчутний — але справжній.

Йди.

Олеся вдихнула. Ще раз. 

І крокнула вперед.

Світло торкнулося плечей, щік, дихнуло холодом.

Блискавка за вікном —

і світ у мить перевернувся.

Темрява розчинилася.

Частина друга. Ті, що не сплять

Глава 1. Ранок у сховку

Ігор прокинувся від тихого шелесту.

Данило стояв біля старої металевої плити й розігрівав щось у маленькій бляшанці. У повітрі витав дивний, різкуватий, майже синтетичний запах.

— Доброго ранку, — сказав Данило, не обертаючись. — Ти стогнав уві сні. Не дивно… після такої різкої зміни всього, що ти знав.

Ігор повільно сів, потер обличчя долонями.

— Мені наснився дивний сон… — хрипло сказав він. — Ніби я кликав на допомогу якусь дівчинку. Маленьку. Бліду. З підвалу…

Він замовк, намагаючись упіймати вислизаючий образ.

— Дуже дивний сон.

Данило кинув на нього короткий погляд.

— У цьому світі дивні речі трапляються частіше, ніж ти думаєш.

Ігор глянув на їжу. Темно-сіра маса нагадувала спресований хліб.

— О… сніданок? Ем… що це?

— Це, — Данило підняв шмат сухої маси, — сухпайок. Синтетичний білок. Я натягав запасів із покинутих складів. Іноді виходжу в ліс — полюю. Бо на цьому довго не протягнеш. Але сьогодні будемо снідати так.

— Дивна їжа… — пробурмотів Ігор. — Хоча… я ж у майбутньому. Тут, мабуть, усе дивне.

Раптом до сховку зайшов великий кудлатий пес.

— О, Чарні! — усміхнувся Данило. — Привіт, друже. Де ти був, га?

Він поплескав пса по шиї.

— А, знаю… зі своєю родиною.

— Хто це? — здивовано спитав Ігор.

Данило зітхнув.

— Моя родина. Останні п’ятдесят років.

— Не зрозумів…

— Та тобі ще багато чого буде незрозуміло, — Данило перевів погляд із пса на нього. — Тому давай про головне.

Ігор узяв свою частину пайка.

— То що ми будемо робити?

Данило сів навпроти.

— Учора, коли я лазив містом, зрозумів одну важливу річ. Є щось на моїй карті, чого я раніше не помічав.

— Що саме? — насторожився Ігор.

Данило підійшов до столу. Карта, вкрита лініями, мітками й нотатками, виглядала так, ніби над нею роками працював цілий штаб.

— Дивись. Ось будівля з кріокапсулами. Тут я був не раз. Ось маршрути дронів. Камери.

Він обвів пальцем велику порожню ділянку на північній околиці міста.

— А ось тут — нічого. Ні камер, ні дронів. Але підійти майже неможливо. Периметр усіяний датчиками. Я якось спробував наблизитися — ледь не попався.

Ігор уважно вдивлявся.

— Якщо цей… Кронус так охороняє це місце, значить, там щось дуже важливе. Але якщо туди йти небезпечно… як ти збираєшся потрапити?

— У цьому й проблема, — зітхнув Данило. — Учора я хотів ризикнути. Але побачив тебе. Далі ти знаєш.