Глава 15; пам'ять роду. Глава 16 нова реальність.

Глава 15. Сила роду 

Олеся зайшла до квартири, і двері м’яко клацнули за її спиною, відрізаючи темний коридор підвалу й те дивне марево.

— Це ти, доню? — долинуло з кухні. — Де ти так довго? Вечеря готова.

Олеся мовчки кивнула й пішла до ванної. Холодна вода освіжила долоні, але гул у голові не стишувався.

Перед очима стояло бліде Ігореве обличчя.

Вона вийшла на кухню.

— Доню… та на тобі ж лиця немає, — стривожилася мама. — Щось сталося?

Олеся сіла за стіл і мовчки поклала перед батьками щоденник.

— Що це? — тато зацікавлено розгорнув першу сторінку.

Його погляд ковзнув по імені — й завмер.

— Ігор Гриценко… — тихо сказав він. — Це ж мій прадід.

Він підвів очі.

— Звідки це в тебе?

— Я знайшла його в підвалі старого крила школи. Там колись був притулок. Кажуть, він зник після пожежі.

Батько потер скроню.

— Якщо він зник… то як тоді…

Він замовк.

— Тату… — тихо сказала Олеся. — Він кликав мене. Сьогодні. Сказав, що йому потрібна моя допомога. Я бачила його. Там, у підвалі.

Батько не відмахнувся. Лише уважно подивився їй у вічі.

— Де саме?

Олеся розповіла все.

Коли вона закінчила, у кімнаті запанувала тиша.

— Є така річ… пам’ять роду, — задумливо мовив батько. — Не знаю, чи це вона. Але відкидати цього не буду.

Він зітхнув.

— А зараз давайте вечеряти. У всіх був важкий день. Поїмо — і тоді думатимемо.

Потім усміхнувся:

— І допоможеш мені з комп’ютером. Там одна хитра система.

Він на мить замовк.

— А щодо твоїх… дивних речей — ти не одна. Ми з тобою. Просто тримай нас у курсі, добре?

Мама накрила Олесину руку своєю.

І в цю мить Олеся відчула, наскільки міцна їхня родина — та, що не сміється з незрозумілого, а слухає й захищає.

Вони сіли вечеряти.

Разом.

Глава 16. Нова реальність 

Ігор сидів навпроти Данила, все ще приголомшений.

Темрява сховку тиснула з усіх боків, але для Данила вона була звичною — майже затишною.

— Слухай уважно, — почав він. — Тут панує Кронус. Машина. Штучний інтелект, що контролює місто.

Дрони, камери, голограми — усе це його очі й руки.

Він ув’язнив людей у кріокапсулах. Тих, хто не має чіпів для підключення до віртуального світу, просто заморожує.

Щоб ніхто не заважав.

Ігор роззявив рот.

— Машина… і вона всіх захопила?

— Так, — кивнув Данило. — Я один із тих, кому вдалося не потрапити до її лап.

Він уважно подивився на хлопця.

— А тепер ти тут. І це не випадково. Щось привело тебе. Я ще не знаю що — але такі речі не трапляються просто так.

Ігор мовчав.

— Якщо ти тут, — тихо продовжив Данило, — значить, у нас з’являється шанс.

Сон

Уночі Ігор заснув важко.

Йому наснився підвал дитинства — сирий, темний. Але тепер завалений мотлохом.

У тіні стояла дівчинка.

Бліда. Майже прозора. З величезними очима.

— Я не впораюся сам… — прошепотів він. — Ти потрібна тут. Допоможи…

Сон розсипався.

Ігор різко прокинувся.

Образ дівчинки не зник. Він так і стояв перед очима 

Продовження в середу