Глава 13 Зустріч з Ігорем. Глава 14 Рятівник Ігоря

Зустріч із Ігорем

Наступного дня Олеся, як завжди, пішла на уроки. Але весь час була розсіяна й замислена. Слова вчителів проходили повз, зошит так і залишився майже порожнім.

Після уроків вони вийшли з класу й попрямували на подвір’я. Осінь ще не встигла показати зуби — стояло тепле бабине літо. Повітря було прозорим, ледь теплим, і від кожного подиху вітру в ньому здіймалися тонкі сріблясті павутинки.

Листя падало повільно, майже невагомо, тихо ковзаючи доріжками.

Біля школи розташувався невеликий сквер — затишний клаптик із кількома лавками. Учні часто затримувалися тут після уроків, ловлячи останні сонячні промені перед довгою холодною зимою.

Влад кивнув у бік вільної лавки:

— Сядемо?

Олеся мовчки погодилась.

Влад дістав планшет — обережно, ніби щось дуже цінне, — і простягнув його Олесі:

— Я чув ти вмієш лагодити техніку. Глянеш?

Вона взяла пристрій, кілька секунд уважно дивилася на екран, а потім швидко відкрила налаштування. Її пальці рухалися впевнено й точно, наче вона робила це не вперше. Вона вимкнула одне, очистила інше, закрила зайві вкладки.

Минуло хвилин п’ятнадцять.

Олеся клацнула останню команду й повернула планшет Владу.

— Зараз сам увімкнеться. Я перезавантажила систему. Там був простенький вірус. Але… — вона підняла на нього очі, — ти ж антивірус не поставив.

— Точно! — Влад ляснув себе по лобі. — Батько ж казав… Я забув.

Олеся ледь усміхнулася — майже непомітно, але тепло.

— От і результат. І не відкривай дивні вкладки. Особливо листи від невідомих.

Влад зніяковіло почервонів.

— Дякую. Справді виручила.

Саме тоді до них підійшли Софія, Максим і Тарас.

— Олесю, у тебе все добре? — тихо спитала Софія. — Ти сьогодні якась… ніби не тут.

Олеся на мить завагалася. Сказати їм про підвал? Попросити піти разом?

Ні. Вона знала: вони відмовлять. Там і так було моторошно — навряд чи хтось захоче повертатися туди лише через її відчуття.

— Ні, все нормально, — відповіла вона. — Мені просто додому треба.

— А ви знаєте, яка Олеся хакерка? — вигукнув Влад. — П’ятнадцять хвилин — і планшет ожив!

— Ох, — зітхнула Софія. — Поруч із тобою навіть профан спеціалістом виглядатиме.

— Ну ти сказала! — обурився Влад.

— Добре, мені час, — сказала Олеся. — До завтра.

Олеся повернулася до старого крила вже в сутінках. Школа майже спорожніла — залишилися лише чергові вчителі. Вона спустилася сходами вниз, намагаючись не думати про вчорашні жарти Влада.

Підвал зустрів її вогкістю й холодом. Лампочка слабко блимала, а темні кути здавалися глибшими, ніж зазвичай.

— Я просто знайду ще трохи інформації… — прошепотіла вона. — Нічого страшного.

У тій самій кімнатці, де вони знаходили зошит і журнали, панував безлад. Коробки були пересунуті, частина паперів валялася на підлозі — ніби хтось копирсався тут після них.

Олеся присіла й почала обережно підбирати аркуші, переглядати записи, сподіваючись натрапити хоча б на дрібну зачіпку.

І раптом…

Повітря різко похолоднішало.

Не так, як у сирому підвалі — а миттєво, ніби відчинили двері морозильної камери.

Десь у темному коридорі тихо скрипнуло.

Олеся завмерла.

Перед нею, просто посеред кімнати, почало колихатися повітря. Прозора тінь згущувалася, намагаючись набути форми. Постать хлопця — худого, блідого, в старому піджаку сорокових років.

Ігор.

Ноги ніби вросли в підлогу.

— Не бійся… — голос був тихий, майже беззвучний. — Будь ласка… не бійся…

Олеся спробувала відповісти, але слова заїстрягли в горлі.

ЩХлопець зробив крок — чи лише спробував, бо його ноги залишалися прозорими, мов дим.

— Я… не тут, — прошепотів він. — Я в іншому часі. Там усе інакше. Неймовірно… і страшно. Я не все розумію. Але там потрібна допомога. Моя. І твоя.

— Чому… я? — ледве видихнула Олеся.

Образ затремтів, ніби від пориву вітру.

— Бо ти така сама… Ти теж відчуваєш час. Ти можеш прийти. Я прошу… допоможи…

Раптом повітря тріснуло. Постать спотворилася й розчинилася в темряві.

Холод зник. Лампочка засвітила рівно.

Олеся різко відсахнулася й, не озираючись, кинулася сходами вгору. Серце калатало так, ніби ось-ось вискочить із грудей.

У коридорі вона сперлася об стіну, намагаючись вирівняти подих.

— Ні… цього не могло бути… — прошепотіла вона.

Але в глибині душі знала: було.

І Ігор справді чекає на неї — десь там, де зламані час і реальність.

Рятівник Ігоря 

І тоді він побачив Данила.

Він пробирався повз будівлю, щоб оглянути невідому йому частину міста, де дрони рідко заходили. І раптом його погляд зупинився на сцені: дрони тягли Ігора, який кричав і боровся. Серце Данила стиснулося. Ще один живий, ще хтось, кого машина не зуміла закрити у капсулі.

Без вагань, він підхопив стару арматуру, що лежала поруч. Дрон був зосереджений на Ігореві і не помічав наближення Данила.

Данило кинуся вперед. Серце билося, м’язи напружилися. Ривок — і удар точно по мотору дрона. Механізм здригнувся, проблиск світла мигнув і дрон миттєво відключився, впавши на підлогу.

— Живий? — коротко кинув Данило, вхопивши Ігоря за руку.

— Тікаємо. Тримайся за мною!

Вони рвонули до каналізаційного люка, яким Данило кілька хвилин тому вибрався на поверхню. Без зупинок — униз. Кришка грюкнула, відрізаючи світло.

Тунель був вузький — дрони сюди не пролізли б. Данило біг, рахуючи кроки, прислухаючись. Позаду — важке дихання, нерівні кроки.

Добре. Тримається.

Вони звернули вбік метро. Тут Данило знав кожен поворот. Знайомі шляхи — значить, шанс є.

Ще трохи.

Ще поворот.

І — сховок.