Глава 11. Розслідування Олесі. Глава 12. Ігор у майбутньому

Глава 11.  Розслідування Олесі

Після уроку історії з голови Олесі не виходила одна думка:

що ж насправді сталося з Ігорем?

Вона не могла повірити, що він загинув. Просто не могла.

— Ти чого така задумлива? — спитала Софія, коли вони виходили зі школи.

— Не йде з голови, — відповіла Олеся. — Те, що він міг загинути.

— Той хлопчик із щоденника? — уточнила Софія.

— Так, — кивнула Олеся.

Софія трохи помовчала.

— Не знаю… Ми ніби все обшукали. Навряд чи знайдемо ще щось.

— Мені здається, що не все, — тихо сказала Олеся. — Щось у цій історії не сходиться.

Вони йшли мовчки, кожна занурена у свої думки.

Дорога додому була звичною: тротуар, машини, кілька людей попереду. Софія щось розповідала, але Олеся слухала неуважно.

І раптом — різкий звук.

Гул мотора. Дуже близько.

Олеся встигла лише побачити, як з-за рогу на повній швидкості вискочив електросамокат. Хтось не загальмував. Хтось не помітив.

Усе сталося дивно.

Наче звук приглушився.

Наче рухи стали повільнішими.

Наче світ на мить затримав подих.

Олеся не думала.

Вона просто рвонула Софію вбік.

Самокат пролетів там, де вони щойно стояли, — за кілька сантиметрів. Хтось крикнув. Хтось вилаявся. Час знову рушив, шум накрив усе одразу.

— Ти що?! — Софія перелякано дивилася на Олесю. — Як ти встигла?..

Олеся мовчала. Серце билося так сильно, що здавалося — його чутно всім.

— Я… не знаю, — нарешті сказала вона. — Просто… відчула.

Вони постояли кілька секунд, приходячи до тями.

— Добре, що ти була поруч, — тихо сказала Софія.

Олеся кивнула, але всередині в неї все стислося.

Я не могла встигнути, — подумала вона.

Але встигла.

Удома було тепло й затишно.

Мама накладала суп, тато знімав окуляри, втомлено усміхаючись. Олеся розповідала про школу, про вчителя історії, про старе крило. Мимохіть згадала й про притулок.

— А як тебе прийняли в класі? — спитала мама.

— Добре, — відповіла Олеся. — Я подружилася з Софією, Тарасом і Максимом.

— Чудово! — зрадів тато. — От бачиш, ти вже своя.

Після вечері кожен зайнявся своїм.

Тато знову сів за комп’ютер, мама прибирала зі столу, а Олеся пішла до своєї кімнати й увімкнула ноутбук.

Вона ще раз перевірила інформацію про школу.

Коротка довідка.

Два речення.

Притулок для сиріт. Пожежа навесні 1943 року. Причина — удар блискавки. Постраждалих офіційно немає.

Ні слова про зниклого хлопчика.

Олеся відкинулася на спинку стільця. У грудях знову з’явився той самий дивний тиск.

Він писав у щоденнику, що встигав більше, ніж мав… — раптом згадалося їй.

Що в небезпеці все навколо ніби сповільнювалося.

Вона заплющила очі й побачила Софію, самокат, ту дивну мить тиші.

— Це ж не може бути випадково… — прошепотіла вона.

Її лякала ця думка. Але водночас тягнула.

Їй потрібно повернутися в підвал.

Потрібно дізнатися правду.

Бо між нею і тим хлопчиком зі щоденника, здається, був зв’язок.

І він тільки починав відкриватися.

Глава 12. Ігор у майбутньому

Темрява й дим раптово розчинилися.

Ігор різко вдихнув — і завмер. Повітря було зовсім інше: чисте, холодне, свіже, ніби після дощу. Але в ньому відчувалася дивна порожнеча — глуха, безіменна, така, що стискала груди.

Він стояв просто посеред вулиці.

Навколо панувала тиха, глибока осінь. Дерева, вкриті важким золотим листям, шелестіли у слабкому вітрі, і кожен звук здавався надто гучним. Небо було низьке, сіре, але світле — ніби день щойно почався й одразу ж зупинився.

І все було… покинуте.

Попереду тягнулися висотні будинки — рівні, сірі, холодні. Вікна дивилися на нього, мов порожні очі: без фіранок, без світла, без життя. Уздовж узбіч стояли машини дивних, обтічних форм — гладкі, мов вилиті з одного шматка металу. Такі він ніколи не бачив. Усі вони були вкриті тонким шаром листя й пилу, наче їх давно ніхто не торкався.

— Гей?.. — несміливо покликав Ігор.

Голос глухо відбився між будинками й швидко загубився.

Жодної відповіді.

Він зробив крок уперед. Листя тихо зашурхотіло під ногами. Серце калатало так сильно, що здавалося — ось-ось вирветься.

Де я?..

Зовсім поруч стояла автобусна зупинка — прозора, гладка, зроблена з якогось невідомого матеріалу. На ній висів екран із блискучою поверхнею, що відбивала його розгублене обличчя. Ігор торкнувся його пальцями — холодний. Мертвий.

— Алло? Є тут хтось?.. — голос зірвався.

У відповідь — тиша. Лише сухе листя котилося порожньою дорогою.

Страх наростав — гострий, різкий, такий, що перехоплювало подих.

Ще хвилину тому він був у притулку: спека, дим, крики. Він тримав за руку Михася. Біг коридором, шукаючи вихід.

А тепер…

Ігор обернувся. Марева не було. Нічого, що бодай віддалено нагадувало б про той будинок чи про пожежу.

— Це сон… — прошепотів він. — Напевно, сон…

Але холод осіннього повітря був надто справжній. Листя падало повільно, нечутно — занадто реальне.