Глава 9. Урок історії. Глава 10. Перехід Ігоря

Глава. Олеся і уроки

Урок історії тривав уже хвилин десять, коли Олеся з Максимом і Сонею переглянулися. Вони сиділи за однією партою, Максим із Тарасом — за сусідньою, але сьогодні ніхто з них не міг зосередитися. Думки знову й знову поверталися до старого крила, облікового журналу й фото з дітьми притулку.

Пан Сергій саме пояснював матеріал про повоєнні роки, коли Максим тихо підштовхнув Олесю ліктем.

— Скажи вже, а то я знову нічого не зрозумію, — прошепотів він.

Олеся глибоко вдихнула.

— Сергію Олександровичу, можна запитання? — сказала вона вголос.

Учитель зупинився. Крейда завмерла біля дошки.

— Так, Олеся?

Максим і Соня обмінялися поглядами. Настав момент.

— А що було… — Олеся ковтнула, — на місці нашої школи під час війни?

У класі стало тихіше. Кілька учнів обернулися.

Пан Сергій витер руки, повернувся до класу й сперся на стіл.

— Гарне питання. Тут був дитячий притулок. А ще раніше — панська садиба. Притулок відкрили незадовго до війни, тож працював він недовго. Історія непроста.

Соня несміливо додала:

— Ми знайшли дещо… у старому крилі.

Учитель примружився.

— Де саме?

— У підсобці біля запасного виходу, — відповіла Соня. — Там був журнал обліку дітей. І фото. Старе.

Олеся обережно витягла з портфеля пожовклий журнал. Зробити знімки вони не встигли — поспішали на урок, вирішивши, що завжди зможуть повернутися.

Пан Сергій узяв журнал і кілька секунд мовчки його розглядав.

— Це схоже на реєстраційний журнал 1942 року… — сказав він тихіше. — Де ви його знайшли? Такі документи мали б зберігатися в архіві.

— Він лежав просто на підлозі, — втрутився Максим. — Разом із фото.

— З фото? — учитель підвів погляд. — Опишіть.

— Там солдат і діти притулку, — пояснив Влад. — Фото чітке, хоч і старе. Камера була трофейна… Leica.

Обличчя пана Сергія змінилося.

— Leica… трофейна… — повторив він. — Це рідкісна річ. Якщо фото справжнє, його треба негайно зберегти. Це історична пам’ятка.

Він знову схилився над журналом, повільно провів пальцем по списку імен.

— Більшість цих дітей евакуювали пізніше… але кілька зникли під час пожежі. Частина документів тоді згоріла разом із будівлею.

Олеся ледь чутно запитала:

— А… Ігор Гриценко? Ви щось про нього знаєте?

Пан Сергій уважно подивився на неї.

— Ігор… — він знову глянув у журнал. — Так. Потрапив до притулку сам. Сирота. А потім… — учитель зітхнув. — Сліди обриваються. Його доля невідома.

У животі Олесі щось стиснулося.

— Як невідома? — прошепотіла вона. — Мали ж залишитися якісь згадки…

— Історія заплутана, — кивнув учитель. — Була гроза. Почалася пожежа. Коли перерахували дітей — не вистачало двох.

Він замовк на мить.

— Кажуть, Ігор разом з одним із дорослих кинувся назад у будівлю. Є лише слова врятованого хлопчика:

«Він мене знайшов у підсобці, розбудив, вивів до вікна. Перший поверх — невисоко. Спустив… а сам зник».

Пан Сергій закрив журнал.

— Далі — жодних підтверджень. Невідомо, чи загинув він, чи вижив.

— Якщо ви знайшли ці матеріали, їх потрібно передати мені або адміністрації, — додав він уже суворіше. — І жодних самовільних походів у старе крило. Там небезпечно.

Максим насупився, але кивнув. Соня мовчки погодилася.

Лише Олеся відчула, як у грудях знову стискається тривога.

Бо вона знала:

це ще не кінець.

Глава 10. Перехід Ігоря

Ігор прокинувся від гуркоту — такого сильного, що здалося, ніби здригнулися стіни притулку. За вікном лютувала перша весняна гроза: вітер свистів у щілинах, шибки дзвеніли.

Він ще не встиг підвестися, як сліпучий спалах розірвав темряву. У повітрі миттю запахло гарячим димом.

— Вогонь! — хтось крикнув.

Почався хаос.

Діти схоплювалися з ліжок, кричали, плакали, хапали одне одного за руки. Ігор рвонувся до виходу разом з іншими, кашляючи й затуляючи рот рукавом. Над будівлею здіймався стовп полум’я, а вітер підхоплював іскри й кидав їх у ніч.

Микита Семенович швидко перераховував дітей.

— Немає двох… — сказав він хрипко. — Немає найменших. Михася і Ганнусі.

Він подивився на Ігоря.

Той кивнув, не вагаючись.

Вони побігли назад — у палаючий вестибюль. Усередині було темно й задушливо. Вогонь уже лизав сходи.

— Я праворуч, ти ліворуч! — крикнув Микита Семенович.

Ігор кинувся коридором. Горло дерло, кожен подих різав легені.

І раптом — ледь чутне сопіння.

Підсобка.

Серед пилу й ганчір’я мирно спав трирічний Михась, ніби гроза й пожежа його не стосувалися.

— Малий… — прошепотів Ігор. — Прокидайся. Треба йти.

Він виніс хлопчика до вікна й обережно спустив униз.

Михась закричав — живий.

Ігор ухопився за край вікна… і раптом озирнувся.

У диму проступало щось дивне. Не тінь. Не людина. Світле марево — ніби щілина між спалахами блискавки.

Не страх.

Поклик.

Він відчув: там його чекають.

Крок.

Дим розходився хвилями.

Ще крок.

Ігор уже не чув ані вогню, ані грому. Лише тишу й дивне знання: він потрібен саме там.

Він зробив останній крок

і пірнув у світло.

Продовження у вівторок