Глава 7. Розмова з Софією. Глава 8 Старий солдат і фото

Глава. Розмова з Софією і старий хол
Наступного ранку Олеся прийшла до школи трохи раніше. Усю ніч їй снилися уривки зі щоденника, обличчя незнайомого хлопця й темні коридори старого будинку. Не полишало дивне відчуття, ніби щоденник тягне її кудись далі — глибше.
У коридорі вона побачила Софію: та саме складала зошити до шафки.
— Соню… можна тебе спитати? — несміливо почала Олеся.
— Звісно. Ти сьогодні якась задумлива.
Олеся озирнулася — поруч нікого не було.
— Учора, у підвалі… ти казала, що старе крило — це колишній притулок. Ти щось про нього знаєш?
Софія на мить замислилася.
— Трохи чула. А чому питаєш?
— Просто… дивне місце, — ухилилася від відповіді Олеся.
Софія понизила голос:
— Ходімо. Подивимося. Місце й справді атмосферне…
Вони спустилися сходами до старих дверей із важкою металевою ручкою. Холод від стін відчувався ще до того, як вони зайшли всередину.
Це був просторий хол — колишній вестибюль. Світло з вузьких вікон падало косими смугами, підкреслюючи тріщини на штукатурці. Стерта плитка, старий план евакуації, масивні двері з табличкою «ЗАПАСНИЙ ВИХІД». Учора Олеся цього навіть не помітила.
— Сюди майже ніхто не заходить, — тихо сказала Софія. — Атмосфера… не дуже. Колись тут висіли фотографії з притулку. Їх зняли. Мабуть, перенесли в архів.
Олеся провела пальцями по холодній плитці.
Тут міг ходити Ігор, — промайнуло в голові.
— Ти щось шукаєш? — спитала Софія.
— Ще не знаю, — відповіла Олеся. — Просто хочу зрозуміти, як тут усе було.
Софія уважно подивилася на неї.
— Це через той щоденник, що ти знайшла?
Олеся зітхнула.
— Так. Він жив тут. Під час Другої світової. Я ще не все прочитала, але… їм було дуже важко. Діти виживали разом.
— Уявляю, — тихо сказала Софія. — А що з ним сталося далі?
— Не знаю. Але мені здається, що тут може бути ще якась інформація.
Софія сіла на стару лаву.
— Я чула, що в старому крилі колись зберігали журнали й записи про дітей. Але казали, що майже все втрачено.
Записи… документи…
Серце Олесі закалатало.
— А можна приходити сюди після уроків? — спитала вона.
— Можна, але не самій. Охоронець свариться.
Олеся глянула на темний коридор за запасними дверима.
— Мені здається, тут є ще щось. Те, що ніхто не помічає.
Софія кивнула.
— Я піду з тобою. І хлопців покличемо.
Через кілька хвилин у вестибюль зайшли Влад, Максим і Тарас.
— Ну що там у щоденнику? — нетерпляче спитав Влад.
— Про Ігоря, — відповіла Олеся. — Він був сиротою і жив тут перед пожежею.
— Справжній щоденник воєнних часів, — захоплено сказав Максим. — Ми як археологи.
— Ходімо, — підхопив Тарас. — Я вчора бачив двері з табличкою «підсобка». Може, там щось залишилося. Тільки швидко — за десять хвилин урок.
Коридор темнів із кожним кроком.
— Тут, — прошепотів Тарас.
Двері виглядали старішими за все навколо: обшарпані, забиті дошками. Табличка ледве трималася.
— Оригінальні, ще з часів притулку, — прошепотів він.
— Тримаються на гвіздках, — оцінив Влад. — Спробуємо.
Двері піддалися з глухим скрипом. Усередину хлинув запах пилу й старого дерева. Ліхтарики в телефонах освітили купи мотлоху.
— Дивіться! — вигукнула Софія.
На підлозі лежала товста книга в потертій обкладинці.
«Обліковий журнал. 1942–1943»
Сторінки були пожовклі, але читабельні.
— Ось… — прошепотіла Олеся. — Ігор Гриценко. 1930 рік народження. Прийнятий після втрати матері. Стан — слабке харчування…
Софія завмерла.
— Гей! — раптом озвався Влад. — Дивіться сюди!
Він дістав пожовкле фото з обгорілими краями.
Солдат із трофейним фотоапаратом стояв на тлі притулку.
Внизу — підпис:
«Весна 1943. Притулок. Перед бурею».
— Перед якою бурею?.. — прошепотіла Олеся.
І тоді вона побачила те, що інші не помітили.
Біля вікна, за спиною солдата, стояв хлопчик — худий, блідий, із поглядом, у якому були страх і рішучість.
Ігор.
Олеся стиснула фото так, що побіліли пальці.
Це було не просто минуле.
Це був початок історії, яка ще тільки мала початися.

Глава. Старий солдат і фото

Дні в притулку зливалися в одне: робота, холод, втома. Ігор іноді ловив себе на думці, що вже не відрізняє четвер від понеділка. Ранки й вечори минали однаково.
Та одного дня сталося щось незвичне.
Ближче до обіду на подвір’ї з’явився чоловік у військовій шинелі. Один рукав порожньо звисав униз — руку було ампутовано. Солдат виглядав виснаженим, але усміхався. За плечима він ніс невеликий полотняний мішок.
Микита Семенович першим вийшов до нього.
— Демобілізований? — тихо спитав сторож.
— Так. Додому йду, — відповів солдат. — До містечка ще кілометрів п’ятнадцять. Дайте перепочити тут, якщо можна. А я за це поділюся… — він торкнув мішка. — Є дещо.
Пізніше, за вечерею, з’ясувалося, що тим «дещо» був фотоапарат. Чорний, металевий, із потертою шкіряною накладкою. Трофей — від німця, який так і не повернувся з бою.
Діти дивилися на камеру так, ніби це був магічний предмет.
— Справжня «Лейка», — прошепотів Микита Семенович із повагою.
— Хочете фотографію? — усміхнувся солдат. — Зроблю вам на пам’ять. Вдома проявлю й перешлю. Обіцяю.
Їх вишикували під стіною притулку — старого, потемнілого будинку з похиленим димарем. Хтось соромився, хтось усміхався, хтось ховався за спинами інших.
Ігор стояв ближче до центру. Худий, блідий, але з прямою спиною — ніби хотів, щоб мама, якщо колись побачить це фото, знала: він тримається.
— Дивіться сюди… Не кліпайте… Раз… два…
Клацнув затвор.
— Готово, — сказав солдат. — Передам. Слово честі.
І він передав.
За тиждень до притулку справді принесли конверт із чіткою, темною фотографією. На ній були всі діти — їхня втома, їхня мовчазна мужність і будинок, що тримався на чесному слові й молитвах.
Це було єдине фото, яке зафіксувало їх усіх разом.
А за кілька днів сталася гроза.
Чорна. Люта. Така, якої ніхто не пам’ятав.
Блискавка розітнула ніч, і притулок спалахнув, немов солома. Старші кинулися рятувати молодших. Микита Семенович виносив дітей на руках, попри задуху й кашель.
Здавалося, врятували всіх.
Усіх — окрім Ігоря.
Він просто… зник.
Ніхто не знайшов ні тіла, ні слідів.
Лише вціліла коробка з документами —
і те саме фото.