Глава 5. Олеся і старий щоденник. Глава 6. Ігор і пригода у лісі

Глава 5. Олеся і старий щоденник    
Після повернення зі школи Олеся довго сиділа над домашніми завданнями. Цифри й слова в зошиті з математики розпливалися перед очима. Думки знову й знову поверталися до щоденника.    
Їй кортіло розгорнути його. Та щось ніби стримувало.    
А що, як у ньому написано щось таке, що змінить усе?    
Адже щоденник ніби чекав на неї — випав просто під ноги в темному підвалі, де йому, здавалося, не було місця.    
Нарешті вона наважилася.    
Олеся взяла книжечку до рук і провела пальцями по обкладинці. Шпагат, яким вона була перев’язана, майже зітлів. Папір пожовтів, а записи подекуди ледь читалися.    
Вона розгорнула першу сторінку — і завмерла.    
На ній було написано ім’я:    
Ігор Гриценко.    
Це ж її прізвище.    
Серце закалатало. Збіг здавався неможливим.    
Родич? Предок? Чи просто однофамілець?    
Ні, — подумала Олеся. — Я маю читати далі.    
На наступній сторінці, великими літерами, наче гасло, було написано:    
«Я маю вижити».    
У грудях перехопило подих.    
Що мав пережити хлопчик, щоб написати таке?    
Олеся перегорнула сторінку.    
«Перший день у притулку. Тут не так погано, як я думав. У всіх є обов’язки. Мені подобається Микита Семенович — сторож. Він допомагає вижити. Старші ходять у ліс за дровами. Він навчив плести сітки й ставити пастки на зайців і тетеруків. Я теж завтра йду в ліс».  
Олеся тихо зітхнула.    
Як же тобі було важко…    
— Доню! — долинув із кухні мамин голос. — Іди вечеряти. Досить сидіти. Руки помий!    
Олеся швидко закрила щоденник і поклала його до рюкзака.    
— А тато скоро прийде? — спитала вона, сідаючи за стіл.    
— Уже має бути, — усміхнулася мама. — Повечеряємо разом.    
Ніби на підтвердження її слів, клацнули вхідні двері. До кухні зайшов тато — невисокий чоловік років тридцяти п’яти, трохи розповнілий, з білявим волоссям і карими очима.    
— Привіт, дівчатка, — усміхнувся він. — Як справи?    
— Спочатку їсти, — серйозно сказала мама. — Потім розмови.    
За столом запанувала тиха сімейна пауза.    
Після вечері тато покликав Олесю до своєї маленької «лабораторії» — так він жартома називав куток із викрутками, платами й ноутбуком, який ремонтував для знайомих.    
— Подивись, — він повернув до неї екран. — Система поводиться дивно. То зависає, то запускає щось стороннє. Думаю, вірус. Але не звичайний.    
Олеся нахилилася ближче.    
— Бачиш цей процес? — тато вказав пальцем. — Він маскується під системний. Але щось у ньому… не так.  
— Може, він щось копіює? — обережно припустила вона.    
— Саме так, — тато усміхнувся. — Тихо дублює дрібні файли. Наче щось збирає.    
Усередині Олесі ворухнулося дивне відчуття — не страх, а знайомість. Ніби вона вже колись бачила подібне, хоча й не могла згадати де.    
— А якщо його просто вимкнути? — спитала вона.    
— Різко не можна, — похитав головою тато. — Такі штуки можуть «вкусити» у відповідь. Треба спершу зрозуміти, звідки він запустився.    
Він друкував швидко, пояснюючи кожен крок. Олеся слухала й ловила себе на думці, що розуміє більше, ніж очікувала. Ніби вміла бачити ті самі ниточки, за які варто потягнути.    
— Ось так, — нарешті сказав тато. — Ми його не знищили, але відрізали від доступу.    
— А він міг щось зламати? — спитала Олеся.    
— Міг, — чесно відповів тато. — Але тепер — ні.    
Він усміхнувся й погладив її по голові.    
— Ти в мене тямуща. Може, ще й краща за мене будеш у цих справах.    
Олеся усміхнулася у відповідь.    
Та всередині знову озвалося те дивне відчуття: ніби цей вечір — не випадковий. Ніби колись їй доведеться згадати ці прості татівські кроки. І тоді це буде дуже важливо.    
  
Глава 6.  Ігор і пригода у лісі     
Наступного ранку Ігор разом зі сторожем Микитою Семеновичем вийшов за територію притулку. Ліс стояв у снігу, гілки хрустіли під ногами. Мороз кусав щоки, але робота не давала думкам розбігтися.    
— Ось так, — показував Микита Семенович, коли Ігор уперше вдарив сокирою. — Не тисни. Використовуй вагу тіла. Коли спокійний — дерево піддається легше.    
Ігор уважно повторював рухи. Руки швидко змерзли, та відчуття власної сили додавало впевненості.    
Раптом десь неподалік рознісся гуркіт моторів.    
Ігор завмер. Сокира в руках раптом здалася надто важкою.    
— Німці, — прошепотів Микита Семенович. — Ховайся!    
Ігор кинувся за дерево. Серце калатало так, що здавалося — його почують.    
І тоді сталося дивне.    
Світ навколо ніби сповільнився. Сніг завис у повітрі, гілки рухалися повільно, наче крізь воду. Ігор бачив, як Микита Семенович обережно тягне сокиру, але все виглядало нереальним — ніби хтось зменшив швидкість часу.    
Рев моторів наближався, а потім віддалявся.    
Німці проїхали зовсім поруч.    
І лише тоді час почав повертатися до звичного ритму.    
Ігор опустив сокиру. Руки тремтіли — не лише від холоду.    
— Ти бачив? — тихо спитав Микита Семенович. — Тут кожен день — ризик. Помилився раз — і можеш не повернутися.    
Ігор кивнув. У голові крутилася лише одна думка: що це було?    
Він ще не розумів, але відчував — тепер виживання означає не тільки силу й уважність. Є щось іще.    
Додому вони повернулися з повними санчатами дров. Неподалік притулку зустріли Федора, Гая й Стаса. Ті тягнули двох зайців і тетерука.    
— Молодці, — похвалив їх Микита Семенович. — На кілька днів можна не ходити в ліс. Німці щось активізувалися.    
— Ви їх бачили? — насторожився Федір.    
— Мало не натрапили, — відповів Ігор. — Встигли сховатися.    
— Будьте уважні, — додав сторож. — Якщо впіймають — заберуть на роботи. Самі знаєте.    
Кілька днів вони майже не виходили з притулку. Вітер вив за стінами, намітав снігові кучугури. Дров вистачало, їжі теж. Але всі прислухалися до кожного звуку.    
Коли хуртовина стихла, Микита Семенович зібрав старших — Федора, Гая, Стаса та Ігоря.    
— Сьогодні важкий день, — попередив він. — Працюємо разом і дивимося по сторонах.    
Вони зупинилися біля старої сосни.    
— На рахунок три, — сказав сторож. — Разом.    
Дерево похитнулося.    
Вітер різко змінив напрямок. Гілки зашуміли.    
— Стережись! — крикнув Микита Семенович.    
Ігор знову відчув те саме.    
Час сповільнився.    
Він бачив, як стовбур падає не туди, як Гай опиняється надто близько. Ноги самі понесли його вперед. Ігор штовхнув стовбур у безпечний бік.    
Дерево впало, зачепивши Гая лише гілками.    
— Ого… — видихнув Федір. — Ще трохи — і…    
Гай мовчки дивився на розірваний рукав.    
— Обійшлося, — сказав Микита Семенович. — Дякувати Ігорю.    
Дорогою назад усі мовчали.    
Того вечора Ігор довго сидів із зошитом.    
“Сьогодні я свідомо відчув, як час сповільнюється. Я встиг зреагувати. Якщо навчуся керувати цим, зможу врятувати не лише себе.”    
Він закрив зошит.    
Страх більше не паралізував. Він став попередженням. Інструментом.    
Ігор зрозумів: кожен похід у ліс — це не лише робота. Це навчання.