Глава 3. Олеся і старий підвал Глава 4. Ранок у притулку

Глава 3. Олеся і старий підвал

Після уроків коридори майже спорожніли. Лише рідко чулися кроки вчителів і приглушені голоси лунали десь у глибині школи.

— Ти ж хотіла побачити підвал, — сказав Максим. — Я домовився. Влад чекає у старому вестибюлі.

Олеся зупинилася. Те, що зранку здавалося просто цікавим, тепер викликало неспокій.

— Мені трохи моторошно, — зізналася вона.

— Та годі, — відмахнувся Тарас. — Це ж просто підвал.

Софія знизала плечима.

— Там лише мотлох. Ходімо.

Вони рушили до старого крила. Світло ламп тут було тьмяніше, а повітря — холодніше. Стіни виглядали чужими, ніби не зовсім шкільними.

У вестибюлі на них чекав Влад — високий худорлявий хлопець із білявим волоссям, зібраним у хвіст.

— Ну що, зважилися? — сказав він і, не чекаючи відповіді, повів їх далі.

Коридор звузився. Лампочки миготіли.

Вони зупинилися біля металевих дверей зі стертою табличкою:

«Технічне приміщення. Вхід заборонено».

Влад натиснув ручку. Двері важко скрипнули.

Сходи вели вниз, у темряву. Звідти тягнуло вологим холодом.

Максим увімкнув ліхтарик. Світло вихопило вузьку смугу підлоги.

Підвал був довгим. Низька стеля, сирі стіни, темні арки. Десь капала вода.

— Чуєте? — прошепотів Влад.

Ледь чутний звук, ніби хтось видихнув.

— Це вода, — швидко сказав Тарас. Але його голос прозвучав непевно.

Олеся зупинилася біля купи мотлоху: ящики, ганчір’я, старі дошки.

Вона зачепила їх ногою — і щось прямокутне впало їй до ніг.

— Почекайте… — прошепотіла вона.

Це була маленька книжечка в потертій тканинній обкладинці. На ній ледь читалося слово:

«Щоденник».

Раптом підвалом пройшов холодний порив повітря. Ліхтарик мигнув і згас.

У темряві Олесю щось ніби штовхнуло у плече.

— Хто це?! — різко вигукнув Влад.

Світло знову спалахнуло.

Навколо нікого не було.

Олеся стояла, стискаючи щоденник. Їй здалося, що обкладинка тепла.

— Нам треба йти, — тихо сказала Софія.

Вони вибралися з підвалу швидко й мовчки.

Олеся ще раз глянула на щоденник. Він ніби притягував її — як відповідь, що чекала багато років.

Саме тут усе почалося, подумала вона.

І тут усе має розкритися.

Софія подивилася на годинник у телефоні.

— Все, час додому. Скоро школу зачинять. Потім не поясниш, що ми тут робили.

— Але ж… — збуджено почав Влад. — Щоденник! Це ж неймовірно. Що там усередині?

— Завтра почитаємо, — сказав Тарас. — Мене вдома вже чекають.

Він подивився на Олесю.

— Ти принесеш його?

— Принесу, — кивнула вона. — Влад правий. Ми можемо більше дізнатися про притулок і про час, коли жив автор щоденника.

— Тоді домовилися, — підсумувала Софія. — Усі — по домівках. А відповіді — завтра.

Діти розійшлися в різні боки.

Глава 4 

Ранок у притулку

Ігор прокинувся ще до того, як у кімнаті хтось заговорив. Темно було майже так само, як і вночі, але в повітрі вже відчувався рух: хтось тихо вставав, хтось натягував штани, хтось шморгав носом, ще не зовсім прокинувшись.

Піч уже потріскувала — хтось із старших підвівся раніше й розпалив її. Кімната повільно теплішала.

— Вставай, новенький, — почув Ігор знайомий голос. Це був Федір. — У нас розклад. Хто не встигає — без сніданку лишається.

Ігор миттю звівся на ноги.

Старші роздавали молодшим відра й ганчірки. Робота була розподілена давно: хто прибирав, хто чистив картоплю, хто рубав дрова, хто йшов по воду.

Федір окинув Ігоря уважним поглядом.

— Воду носити вмієш?

— Так, — кивнув Ігор. — Ми з мамою колись носили з колодязя.

— Добре. Підеш зі Стасиком та Гаєм. Вони покажуть.

Стасик виявився худим і дуже блідим хлопчиком років десяти.

Гай — кремезний, старший за Ігоря на рік чи два, з чорними очима, які дивилися так, ніби бачили більше, ніж хотіли показати.

— Тримай, — Гай простягнув дерев’яне відро з металевою ручкою. — Дивись, не розливай. У колодязі води мало, руки мерзнуть за хвилину.

Вони вийшли на двір.

Світанок лише торкався неба, фарбуючи його в блідо-рожеві кольори. Сніг хрустів під ногами, мороз одразу хапав за щоки.

Колодязь стояв біля сараю — старий, обмерзлий. Гай легко відкинув кришку й почав опускати відро.

— Тримай міцно, — буркнув він. — Якщо впустиш, доведеться діставати. А це не легко.

Ігор узяв відро обережно, але впевнено. Холод обпік руки.

Стасик стояв поруч, переминаючись з ноги на ногу.

— Тут усім важко, — тихо сказав він Ігореві, щоб Гай не почув. — Але не бійся. Гай бурчить, та він добрий. Майже всіх захищає.

— Я не добрий, — пирхнув Гай. — Просто не люблю зайвих проблем.

Ігор ледь помітно всміхнувся. У цьому місці навіть такі слова звучали як підтримка.

Коли відро повернулося нагору,  Гай перелив воду в три менших і одне подав Ігореві.

— Неси на кухню. Там скажуть, що далі.

Відро було важким, але хлопець не хотів показати слабкість. Здавалося, навіть мороз стежить за його кроками.

На кухні біля печі кипіло щось рідке — суп чи каша.

— Ти новий? — запитала жінка в хустці, помішуючи казан. — Постав воду й іди в їдальню. Старші вже розкладають миски.

В їдальні Федір кинув Ігореві дерев’яну ложку.

— Допоможеш розносити хліб. Малим важко дотягнутися.

Коли всі сіли за столи, Ігор опинився між Стасиком і Гаєм. Паруюча каша пахла просто, але тепло.

Він уперше за добу відчув, наскільки голодний.

Ігор узяв ложку й подумав:

Я тут виживу. Я мушу. Я зможу.

Він згадав мамине обличчя — і вперше за довгий час у грудях не защеміло. Він їв повільно, уважно, ніби кожна ложка була частиною обіцянки.

Після сніданку Федір підійшов до нього.

— Учора ти спав із молодшими. Я підготував місце в нашій кімнаті. Ти вже достатньо дорослий для важчої роботи.