Частина перша. Пробудження

Глава 1. Нове місто

Містечко Лісове стояло поміж пагорбів і густого лісу, що пахнув вогкістю та старими яблунями. Вузенькі вулички, низькі будинки, крамнички з вигорілими вивісками — усе виглядало спокійно, навіть занадто. Здавалося, що тут ніколи нічого не відбувається, і час просто зупинився.

А в центрі міста височіла нова, блискуча школа. Скло, метал, світлі коридори — усе сучасне. Лише місцеві старші люди, проходячи повз неї, зітхали й відводили очі. Колись тут стояв дитячий притулок. Його закрили після пожежі, про яку воліли не згадувати.

Олеся дивилася на школу з вікна батькової машини.

— Ну що, подобається? — усміхнувся тато, не відриваючи рук від керма.

— Схожа на лікарню або банк, — відповіла вона, не відводячи погляду.

Мама, яка сиділа поруч, лагідно погладила доньку по руці.

— Звикнеш, доню. Усе нове спочатку здається чужим.

Вони переїхали до Лісового тиждень тому. Тато відкривав тут філіал фірми з ремонту техніки, а мама влаштувалася медсестрою до місцевої лікарні. Для Олесі ж цей переїзд означав втрату друзів, старої школи й звичного життя.

Перший день у новій школі завжди найважчий.

Коридори шуміли: лунали дзвінки, учні сміялися, обіймалися — тільки не з нею.

Молода й привітна вчителька ввела Олесю до класу.

— Це Олеся. Вона з Києва. Прошу подружитися.

Погляди були короткі й оцінювальні.

Першою підійшла дівчинка з косичками.

— Я Софія, — усміхнулася вона. — Ходімо, покажу, де що.

Так почалося знайомство. Потім був Максим, який любить комп’ютери; Тарас — той, що жартує без упину; і Дарина — тиха, замріяна, яка постійно щось малює в зошиті.

На великій перерві всі вийшли у двір. Олеся помітила стару цегляну стіну біля спортзалу. Частина школи була сучасною, але цю стіну ніби спеціально залишили — вона тягнулася далі, мов уламок іншого часу.

— А це що? — запитала Олеся в Софії.

— Коли будували школу, вирішили поєднати старе й нове, — пояснила вона. — Від згорілого притулку залишився хол і кілька приміщень навколо. Від того холу й тяглася стіна. Її переробили на коридор. Тепер у школі є старе крило.

— Так, — понизивши голос, додала Дарина. — Я чула, що під холом є підвал. Але, думаю, це вигадки.

Олеся відчула, ніби її торкнувся прохолодний вітерець. І раптом усвідомила, що їй дуже хочеться побачити те старе крило.

— Бу! — раптово вигукнув Тарас. — Ну що ви такі загадкові? Немає там нічого дивного. Просто стара частина будівлі.

— Ні, — заперечив Максим. — Ми з хлопцями знайшли вхід у підвал.

— Невже? — здивувалася Олеся. — Я б хотіла подивитися.

— Ну… — Максим знітився. — Ми можемо піти, але це заборонено. Якщо попадемося, можуть і батьків викликати.

— Тоді, — сказала Олеся, — треба подумати, коли туди піти.

Раптом пролунав дзвінок і перервав розмову. Діти побігли назад у клас

Глава 2 Ігор і холодна зима 1942 р.

Зима того року була надзвичайно холодною. Вітер гуляв вулицями, пробирався крізь щілини у вікнах і видував із хат останнє тепло.

Ігор стояв біля вікна, притулившись плечем до тріснутої шибки, й дивився на засніжений двір. Протяг жалив шкіру, але він майже цього не помічав.

За його спиною тихо рухалися дві сусідки. Вони обмивали тіло мами, шепотіли молитви, намагаючись не дивитися на хлопця. Ігор не обертався. Він уже не плакав. Сльози закінчилися ще вчора — коли він тримав маму за руку й зрозумів, що вона більше не дихає.

Ліків у місті не було. Воно було окуповане німцями. Грошей — теж.

У столі, в третій шухляді зліва, лежала пожовкла похоронка на тата. Ігор знав це напам’ять. Він відкривав її не раз, щоразу сподіваючись побачити інше ім’я. Але лист не змінювався.

Тепер не стало й мами.

— Ігорчику, тримайся… — тихо сказала одна з жінок.

Він кивнув, не обертаючись. Триматися — це було єдине, що він умів.

Ігор зібрав вузол. Документи. Фотографію батьків. Шматок чорного хліба. Татові рукавиці. І маленький зошит — мамин подарунок. Колись вона сказала:

«Записуй усе важливе. Щоб не забути».

Поховали маму того ж дня. Земля була тверда, мов камінь, тому тіло занесли до холодного склепу. Ігор допомагав мовчки. Коли важкі двері зачинилися, він зрозумів: назад дороги немає.

— Тобі треба кудись іти, — несміливо сказала старша сусідка. — Ми… не потягнемо ще одну дитину.

Ігор кивнув. Він знав це ще до того, як вона вимовила слова.

— Піду в притулок, — тихо сказав він. — Я знаю дорогу.

Він не повернувся додому. Навіщо? Там уже нічого не було.

Дорога до притулку вела через лісосмугу. Сніг засипав стежку, але Ігор ішов упевнено. Він не озирався.

Притулок зустрів його запахом диму, сирості й вареної капусти.

— Ти хто? — спитав худий хлопець років шістнадцяти.

— Ігор. Я сам.

Хлопець уважно подивився на нього й мовчки повів далі.

На кухні біля печі сиділа жінка років п’ятдесяти — Варвара Петрівна. Волосся було зав’язане в тугий вузол, а зморшкувате від втоми обличчя здавалося суворим, але з якоюсь тихою, непохитною гідністю.

Варвара Петрівна довго дивилася на Ігоря.

— Дванадцять? — уточнила вона.

— Так.

Вона зітхнула й поклала руку йому на плече.

— Добре. Будеш у нас. Але пам’ятай: тут не дім. Тут виживають.

Ігор кивнув.

Федір — той самий високий хлопець — жестом покликав його. Вони пройшли до великої кімнати, де вздовж стін стояли дерев’яні ліжка з тонкими ковдрами. Дехто читав старі книжки, хтось латав рукавиці, а хтось просто сидів, притулившись до стіни, намагаючись зігрітися.

Федір показав на ліжко біля вікна.

— Тут будеш. Вікно дме, але звикнеш.

Ігор поклав вузол на підлогу.

Вперше за день він відчув щось схоже на втому. Важку, виснажливу, але… легшу, ніж раніше.

За якийсь час світло загасили.

Першу ніч Ігор запам’ятав надовго.