Епілог.

Сонце вже піднімалося над містом, золотячи дахи та вулиці.
Ліара стояла на терасі своєї квартири, тримаючи в руках чашку теплого еліксиру. Міран підійшов ззаду, обійнявши її за плечі.

— Місто справді стало тихіше, — сказав він тихо. — І тепер усе, що залишилося, — це наше життя.

Ліара поклала руку на його.
— Так. Без Морґанни, без хаосу. Тільки ми й наше майбутнє.

Вони сиділи разом, спостерігаючи, як світло сонця розсіює туман, що ще вчора ховав сліди магії. Міран нахилився і поцілував Ліару в скроню — ніжно, без страху, без тривоги.

— Я радий, що ми разом пройшли через все це, — промовив він.
— Я теж, — відповіла Ліара, посміхаючись. — І тепер я знаю точно: що б не трапилося, ми зможемо впоратися. Разом.

Над містом піднявся легкий вітер, що грайливо колихав трави на дахах і розносив запах ранкової свіжості. В повітрі відчувався спокій — перший після довгих днів небезпеки.

Ліара притулилася до Мірана, і вони мовчки дивилися на місто. Їхні руки були переплетені, серця бились в унісон. Життя продовжувалося, і цього разу вони його контролювали.

— Тобі добре? — запитав Міран, обережно обводячи рукою її плечі.
— Так, — відповіла Ліара. — Нарешті добре.

І світ навколо них заграв новими кольорами, мов підтверджуючи, що кінець однієї історії — це завжди початок іншої.

Вони залишалися разом, спокійні та щасливі, знаючи, що тепер можуть будувати своє життя на власних умовах — без магічних загроз, без таємниць, лише з любов’ю і довірою один до одного.

Місто спокійно дихало.
І вони теж.