Глава 6.

Після повернення з Майстерні місто вже не було таким, як раніше.
Повітря стало густішим, мовби насиченим невидимим пилом магії.
Усі чари працювали з перебоями — трави не заспокоювали, еліксири спалахували полум’ям навіть у спокійних руках, а відьомські амулети шепотіли старими голосами.

Ліара відчула це першою.
Коли вона зайшла у свій дім, дзеркало над комодом не відобразило її.
Натомість у ньому з’явилася жіноча постать — темна, із прозорими очима.
Губи ледь ворухнулися:

> “Ти відкрила двері. Тепер вони всі прийдуть.”

Скло тріснуло — й дзеркало осипалося пилом.

---

Наступного ранку в кабінеті вони обоє мовчали.
Міран розкладав записи, намагаючись знайти закономірність у подіях останніх днів.
— Всі ці місця, — він показав на карту, — тепер реагують. Магічна енергія піднімається з-під землі.
— Як хвилі після бурі, — додала Ліара. — Вона пробудила старі структури.

Вона глянула у вікно.
На вулиці стояла дівчинка років десяти, у руках — срібне дзеркальце. Вона посміхалася, дивлячись прямо на будівлю.
Коли Ліара вийшла на поріг — дівчинки вже не було. Тільки дзеркальце залишилося на сходах.
Вона підняла його. На поверхні — слова, випалені світлом:

> “Знайди мене до повного місяця.”

Міран нахмурився, коли вона показала йому знахідку.
— Це схоже на виклик, — сказав він. — Але не від Морґанни.
— Так. Цей почерк інший. Живий.

Вона поклала дзеркальце на стіл.
Його поверхня знову спалахнула, і в ній відобразилася частина міста — вежа при старому храмі Ілірії, де колись зберігали артефакти душ.

— Храм Ілірії, — прошепотіла Ліара. — Його закрили п’ятдесят років тому.
— І саме туди веде її формула, — додав Міран.

---

Та ще до того, як вони вирушили, у місті почалися дивні події.
Люди скаржилися на те, що дзеркала шепочуть їхні імена.
У відьомських крамницях трави проростали прямо зі скляних банок.
А над дахами будинків з’являлися світляні фігури, схожі на жінку у плащі.

Магічна рада оголосила «тихий стан» — заборону на використання заклять до з’ясування причин.
Та навіть їхні печаті тріскалися просто в повітрі.

Ліара стояла біля вікна свого кабінету, дивлячись, як небо над містом блимає різними кольорами.
Міран підійшов і тихо сказав:
— Вона вже не в минулому. Вона тут.

Ліара обернулася.
— Тоді треба поспішити. До повного місяця залишилось три дні.

І дзеркальце на столі знову спалахнуло.
Тепер у ньому з’явився знак — палаюче коло з рунами навколо.
В центрі — слово:

> “Повернення.”

Світло залило кімнату.
І на мить вони обоє побачили, як стіни кабінету перетворюються на камінь — той самий, що у Майстерні.
Тіні ворушилися. І з темряви пролунав знайомий голос:

> “Ви думали, мене можна знищити? Я була в крові, у словах, у дзеркалах.
Тепер я — у місті.”

Ніч застала їх за межами Старого міста.
Храм Ілірії стояв похмуро, обвитий плющем і туманом, який, здавалось, не розсіювався ніколи. Колони з темного каменю височіли вгору, а над головним входом майоріла витесана сцена: жінка тримала в руках палаючу душу.

— Місце ще не зачепили — надто багато страху, — прошепотіла Ліара. — Але енергія тут… нестабільна.

Міран запалив ліхтар. Світло розрізало густий туман, але всередині храму все ще панувала темрява. Повітря пахло сіркою та старими закляттями.

Вони пройшли через головні двері. Усередині храму було тихо, надзвичайно тихо. Тільки відлуння їхніх кроків лунало між колонами.

— Дивись, — Ліара показала на кам’яний підлогу. — Тут вирізані старі руни захисту. Вони не просто охороняють храм — вони запечатали істот, які тут мешкали.

З глибин тіні раптом здійнявся слабкий світловий вихор.
— Хто там? — голос Мірана лунав обережно.

З темряви вийшла постать. Висока, прозора, з очима, що світяться зеленим. Тіло її було вигнуте, як тінь, а голос — водночас лагідний і грізний:

— Нарешті прийшли. Я чекав.

— Хто ти? — спитала Ліара.

— Я — Хранитель душ храму. Колись я знав Морґанну. — Постать наблизилася, і в її очах промайнула пам’ять. — Вона була талановитою, але нетерплячою. Прагнула створити безсмертних, не знаючи, що ціна буде страшною.

Міран здригнувся.
— І тепер вона шукає Ліару?

— Вона вже тут, — відповіла постать. — Через неї формула живе. Вона не може діяти без ключа. І цей ключ — ти.

Ліара відчула холод по спині.
— Ти кажеш, що я частина Морґанни?

Хранитель кивнув.
— Не частина, а дзеркало. Ти — її продовження у світі живих. Те, що вона почала, тепер може завершити хтось інший.

Тиша заповнила храм.

— Ми повинні зрозуміти, що сталося, — мовив Міран. — І чому вона залишила формулу саме для тебе.

Хранитель підійшов до вівтаря, де зберігалися кришталеві сфері із світлом.
— Подивіться сюди. Кожна сфера містить частину душ тих, кого Морґанна намагалася врятувати або створити.
Він торкнувся однієї сфери — і з неї пролунали голоси, обірвані, сумні, немов крик у пустелі.

— Це її спадщина, — прошепотіла Ліара. — Ті душі… вони шукають завершення.

— А якщо їх не завершити? — спитав Міран.

Хранитель похитав головою.
— Вони стануть тінями, що блукатимуть містом. Саме тому дзеркала шепочуть і чому магія в місті нестабільна.

Ліара підняла руку.
— Тоді ми повинні діяти швидко.

— Три дні до повного місяця, — нагадав Міран. — Інакше вона отримає контроль не тільки над формулою, а й над усім містом.

Хранитель зник у темряві, залишивши лише слабке світло сфер.
Ліара і Міран стояли на місці, обмінюючись поглядами: страх, рішучість і відчуття того, що тепер вони в центрі гри, яку створила Морґанна.

Над ними тремтів дах храму, а повітря наповнилося енергією, яка шепотіла їхні імена.

> “Повернення почалося. І тільки ви можете його завершити.”

Вхід у серце формули був схований за масивними дверима з чорного обсидіану, знайденими в глибині храму Ілірії. Руни на них спалахнули, щойно Ліара торкнулася символу формули.