Глава 5.

Собори Старого міста ніколи не спали.
Навіть серед ночі вітражі світилися зсередини м’яким, мов місячним, світлом — це залишки давніх чар, які колись охороняли тутешні сховища знань.
Під головним вівтарем, за кам’яною плитою з гербом міста, знаходився спуск у Підземну бібліотеку Ордену Архівістів — місце, куди не пускали навіть більшість магів.

Коли Ліара приклала руку до символу на плиті, руни відреагували одразу.
Камінь розсунувся, відкриваючи вузький прохід униз.
Міран запалив світильник, і вони рушили в темряву.

— Колись я думав, що бібліотеки — це просто місця для книжок, — пробурмотів він. — А не пастки для живих.

— Тут кожна книга може вбити, якщо читати не те, що треба, — тихо відповіла Ліара. — Ця бібліотека пам’ятає кожен злочин і кожне ім’я, навіть ті, що були викреслені з історії.

Коридор вів униз спіраллю. Повітря ставало прохолодним, напоєним запахом старого пергаменту, пилу й магії, що не згасла віками.
Коли вони вийшли у головний зал, обом перехопило подих.

Зал без краю.
Полиці здіймалися вгору до темряви, немов дерева у лісі. Книги світилися зсередини — деякі тихо шепотіли, перегортали сторінки самі.
Посередині стояв круглий стіл з чорного каменю, а над ним — арка зі срібних рун.

— Ось тут, — сказала Ліара. — Сховище Імен. Якщо Морґанна Реїс колись існувала, її ім’я буде тут.

Вона поклала долоню на камінь.
Руни навколо засвітилися, і в повітрі з’явилися літери, що переливалися, змінювалися. Тисячі імен. Деякі стиралися, інші спалахували.

Міран уважно вдивлявся.
— Дивись, — показав він. — Ось воно.

МОРҐАННА РЕЇС
Ім’я з’явилося, але навколо нього спалахнув червоний контур — заборонений.

— “Ім’я прокляте. Доступ заборонений.” — прочитала Ліара вголос.

Вона спробувала обійти обмеження — створила руни-дублери, прошепотіла стародавню формулу відьом.
І в ту ж мить простір навколо здригнувся.

Сотні книг на полицях одночасно відкрилися, сторінки затріпотіли, як крила. І з темряви почали сипатися слова, склади, уривки спогадів.
У повітрі зібралася тінь — образ жінки, але не повний, наче зі шматків старих історій.

> “Я — не Морґанна. Я — відлуння того, ким вона була. Ви шукаєте істину — але вона завжди має ціну.”

Ліара зробила крок уперед.
— Скажи, хто вона.

> “Вона була хранителькою Рівноваги. Вона мала силу контролювати потоки душ. Але світ відвернувся, коли вона спробувала зцілити саме життя.”

— Зцілити життя? — повторив Міран. — Що це означає?

> “Вона хотіла створити еліксир, що зупиняє смерть. І створила двері, через які більше не можна було повернутися.”

Раптом тінь завмерла. Її голос став іншим, холоднішим.

> “Вона знає, що ви тут. Тиша — це теж її очі.”

І зал вибухнув шепотом.
Сотні сторінок почали перегортатися одночасно, слова змішувалися, зливаючись у нове послання.
На чорному столі проступили літери, написані невидимим чорнилом:

> “Те, що шукаєш, у тобі.
Ти — частина її формули.”

Ліара зупинилася, її пальці здригнулися.
Міран нахилився ближче, занепокоєно:
— Що це значить?

Вона підняла очі. В її зіницях на мить спалахнуло те саме червоне світло, що вони бачили в очах Морґанни.
— Це означає… — прошепотіла вона, — що я не просто відьма, яка шукає Морґанну.
— Я — її продовження.

Бібліотека згасла. Усі вогні одночасно погасли, і в тиші пролунали лише її слова.
Магія зрушила рівновагу.
І тепер, вперше, ворог починав прокидатися в ній самій.

Вони повернулися в кабінет під світанок.
Місто ще спало, але на вулицях стояла дивна тиша — така, яка буває після бурі, коли повітря здається густим, насиченим чимось невидимим.
На столі, серед карт, аркушів і пляшечок із травами, Ліара розклала уламок дзеркала та залишки написів, які вони встигли скопіювати в бібліотеці.

Міран стояв біля вікна, стискаючи амулет.
— “Ти — частина її формули.” Якщо це не метафора, — сказав він, — то можливо, вона справді створила тебе.

— Не створила, — холодно відповіла Ліара. — Але… могла щось залишити. У крові, у магії, у словах.

Вона відкрила старий зошит із алхімічними позначками.
— Подивися: ось цей символ — “Σ” — повторювався у трьох різних джерелах. Він означає поєднання тіл і душ у процесі творення.
А тут — “R3” — старий знак ритуалу реінкарнаційного злиття.

Міран підійшов ближче, вдивляючись у руни.
— І якщо скласти ці символи з її ініціалами “M.R.”...

— ...виходить кодова формула, — закінчила Ліара, — Σ-MR-R3.

Вона на мить заплющила очі.
Магічна пам’ять відгукнулася — спалахнула картина: кам’яна зала, дзеркала в колі, жінка у темному плащі, що тримає келих із червоним еліксиром. Голос промовляє: “Смерть — не кінець, якщо формула пам’ятає твоє ім’я.”

Вона різко вдихнула.
— Вона… створила шлях до безсмертя через спадкову магію. Кожне покоління, яке торкається її формули, стає носієм частини її сутності.

Міран здригнувся.
— Тобто ти — не просто відьма. Ти… її спадкоємиця.

— Або її ключ, — відповіла Ліара тихо. — Але якщо формула неповна, вона не може відродитися повністю. Їй потрібен каталізатор.

— Хтось живий.

Вона кивнула.
— Саме тому зникають люди. Вона шукає носія, який завершить формулу.

Міран нахилився над картою міста, на якій були позначені всі місця, де вони знаходили залишки магії.
— Подивися, — сказав він. — Якщо з’єднати ці точки…

Він провів лінії — і на карті утворився знак. Не просто коло, а шестикутна зірка з однією центральною точкою.
— Центр тут, — показав він. — У старій алхімічній майстерні при Арканумі.

Ліара підняла погляд.
— Майстерня народження. Її закрили сто років тому після “інциденту зі створінням із крові”.

Міран стиснув кулаки.
— Саме там вона залишила ядро формули.

Ліара взяла уламок дзеркала й поклала його на карту. Світло відбилося просто в центр зірки.
І тоді руни на уламку спалахнули самі по собі, наче відгукнувшись.
На його поверхні проявився рядок: