Глава 4.

Після того, як постать розсипалася на пил, у лабораторії запала майже нереальна тиша.
Лише легке потріскування скла під ногами порушувало її, та аромат паленого шавлії й шафрану висів у повітрі, змішуючись із металевим запахом старої магії.

Ліара повільно підійшла до місця, де стояла та істота. На кам’яній підлозі, серед попелу, щось блиснуло.
Вона нахилилася й побачила згорток — старий пергамент, перев’язаний темною ниткою, що злегка світліла, наче дихала.

— Не торкайся руками, — тихо сказав Міран. — Це може бути закляття.

Ліара кивнула й вийняла срібні щипці з набору. Обережно підняла згорток і поклала його на стіл. Коли нитка торкнулася дерева, вона сама по собі розв’язалася.
Папір розгорнувся. І з нього піднявся ледь помітний димок — наче подих.

Текст був написаний старовинною мовою, змішаною з алхімічними символами. Але кілька рядків проступили виразніше, немов хотіли, щоб їх прочитали:

> “Ті, хто шукають істину, завжди платять за неї спогадами.
Не зупиняйтеся, коли побачите світло — бо воно не завжди з небес.
У серці міста, де камінь співає, спить ім’я.
Пробудіться — і вас почують.”

Під словами — знак.
Той самий, який вони бачили на дзеркалі.

Міран нахилився ближче:
— “Камінь, що співає”... Це може бути центральна площа, де стоїть старий фонтан. Його колись називали Піснею Каменів.

Ліара втупилася в текст. Літери повільно зникали — немовби лист сам себе стирав.
Вона схопила пляшечку зі світловим порошком і присипала пергамент.
На його звороті проступили нові слова. Цього разу — написані іншою рукою. Нерівною. Живою.

> “Вона бачить крізь відбиття.
Але не через папір.
Якщо ти це читаєш, Ліаро — ти вже в її сні.”

Ліара відсахнулася.
— Вона знає моє ім’я.

Міран миттєво поставив захисний знак на стіл, і руни спалахнули сріблом. Пергамент затремтів, наче живий, і згорів просто перед ними — без полум’я, залишивши лише тонку лінію попелу.

На попелі, де лежав лист, залишився візерунок — карта міста, але деякі вулиці були виділені червоним.
— Вона хоче, щоб ми пішли туди, — сказав Міран.
— Або… — відповіла Ліара, — щоб ми туди не дійшли.

Вона відчула, як щось у повітрі змінилося. Міська магія — зазвичай рівна, м’яка — почала тремтіти, ніби від вітру. Це означало одне: хтось, або щось, пробуджується.

Міран глянув на неї.
— Якщо лист — частина ритуалу, він уже запустив процес.

— Знаю, — відповіла вона тихо. — Але ми не можемо зупинитись.

Вона взяла уламок дзеркала, що залишився після лабораторії, і поклала в сумку.
— Якщо вона бачить через відбиття, — сказала Ліара, — ми використаємо її власне дзеркало проти неї.

Міран посміхнувся куточком губ.
— Це звучить, як справжній план відьми.

— Я й є відьма, — відповіла вона холодно. Але її очі блиснули — не гнівом, а рішучістю.

За вікном загримів грім. Фонтан на площі, про який згадував лист, ожив, і струмені води піднялися вище, ніж будь-коли.
Місто дихало.
А з його глибини хтось нарешті почав дивитися у відповідь.Ніч опустилася на місто тихо, але напружено.
Туман стелився низько, обіймаючи дахи, мов живий подих. Коли Ліара й Міран вийшли на площу, їх зустрів гул — низький, глибокий, схожий на серцебиття землі.

Пісня Каменів.
Так називали старий фонтан у самому серці міста — споруду з білого мармуру, обвиту срібними рунами. Кожна крапля води, падаючи у басейн, створювала мелодію. Здавалося, камінь співає — то ніжно, то тужливо.

Але цієї ночі пісня звучала інакше.
Вона була... спотворена.
Вода текла не за законом тяжіння, а вгору, утворюючи спіраль, що оберталася над центром фонтану. І в самій середині цього вихору — крихітне сяйво.

Ліара відчула, як її серце почало битися в унісон із ритмом площі.
— Магія тут нестабільна, — сказала вона. — Хтось підживлює її зсередини.

Міран розгорнув свій амулет і поклав його на край басейну. Метал затремтів, і з води піднялися тіні. Силуети людей. Тих, хто колись зник.
— Це вони… — прошепотів він. — Душі, що застрягли між світами.

Вода засвітилася червоним, і тіні заговорили хором, тихо, але виразно:

> “Вона чує вас. Вона поруч.”

Повітря навколо спалахнуло.
З фонтану здійнялася хвиля — не вода, а чиста енергія. Вона вдарила об землю, утворивши круг із символів.
У самому центрі з’явилося відображення — жіноче обличчя, прекрасне й жахливе водночас. Очі, як кришталь, у яких відбивалося саме небо.

— Ти... — почала Ліара, але голос з відображення випередив її:
— Відьма з Лісу Тіней. Я чекала на тебе.

Її голос не лунав — він відчувався, ніби шепіт зсередини думок.

— Хто ти? — запитав Міран, витягуючи меч, хоча знав, що марно.

Відображення посміхнулося.
— Хто я? Та, кого ви намагаєтесь забути. Та, хто дав вам магію і забрав плату.
Пам’ятаєш, Ліаро, коли ти просила силу для зцілення?

Ліара застигла.
Вона не розповідала нікому. Навіть Мірану.
Колись, багато років тому, вона звернулася до давнього духа, щоб урятувати вмираючу дитину.
І відтоді її сни переслідував голос — лагідний, але холодний.

— Це була ти, — прошепотіла вона.

Відображення схилило голову.
— Я лише відповіла на заклик. І ось — ти знову мене шукаєш.

Магія навколо почала згущуватись. Вода підіймалася все вище, утворюючи коло світла. Руни на мармурі спалахували одна за одною.
Міран кинув захисне заклинання, але хвиля сили відкинула його назад. Ліара підняла руки, створюючи щит.

— Ти не зламаєш мене, — сказала вона твердо. — Не цього разу.

Відображення змінилося. Обличчя ворога стало каламутним, розпливчастим.

> “Я не ламаю. Я відкриваю.”

І в наступну мить усі руни спалахнули білим полум’ям.
Міран підскочив до Ліари, схопивши її за руку, щоб не впала у вир. Разом вони зробили крок назад, поки вихор не схлинув.