Глава 3.

Після нічного патрулювання місто все ще здавалося тихим, але Ліара відчула, що тіні тут говорять мовою магії. Кабінет, де вони працювали над картою зниклень, наповнився нотатками, пергаментами з рунами, флаконами з еліксирами та невеликими артефактами, знайденими під час останніх слідчих дій.

— Дивись, — показала Ліара на карту, — ці сліди магії збігаються з місцями, де в давнину стояли аптекарські лавки та алхімічні лабораторії. Хтось використовує старі магічні вузли.

Міран обвів рукою один із вузлів, руни на його пальцях світлили срібним світлом:
— І це не випадковість. Енергія тут концентрується. Кожне зникнення пов’язане з цими точками.

Ліара поставила на карту маленькі кулі, що світяться зеленим світлом — це еліксир для виявлення слідів. Кожна куля відображала енергетичний слід: одні яскраві та чисті, інші — спотворені і темні.
— Подивись, — сказала вона. — Темні сліди завжди починаються з вузлових точок і закінчуються біля зниклих осель. Хтось створює магічні пастки.

Міран нахилився ближче, уважно вивчаючи карту:
— Це ніби хтось прокладає «маршрут» зникнень. Ми повинні його відстежити.

Вони вирішили розділити завдання: Ліара перевірятиме будинки та місця останніх зникнень, використовуючи еліксири та трави для виявлення слідів; Міран — контролюватиме магічні потоки і руни, щоб запобігти несподіваним небезпекам.

Першою зупинкою стала покинута лавка на околиці міста. Туман обережно огортав будівлю, а на підлозі відбивалися сліди світло-зеленого еліксиру. Ліара зупинилася:
— Тут були сліди магії, але їх хтось намагався стерти.

Міран поклав руку на стіну, і срібні руни засвітилися, показуючи сховані сліди. Вони вели до маленького сховку, де Ліара знайшла пергамент із давніми закляттями та коротким посланням: «Хтось дивиться, але не показує себе».

— Хтось дуже обережний, — промовив Міран, — але залишає підказки, щоб ми йшли правильним шляхом.

Повернувшись у кабінет, Ліара розклала всі нові знахідки. Вона помітила легкий аромат трав, що нагадував минуле: лаванда, полин, трохи шафрану. Міран відчув його енергетичний слід і зазначив:
— Це «сигнатура» того, хто залишає сліди. Вона відрізняється від звичайної магії міста.

Вони провели години, співставляючи старі карти, свідчення містян і нові сліди, створюючи детальну «детективну дошку». На ній було все: від магічних вузлів до зниклих осель і нотаток, знайдених у покинутих лавках.

— Якщо ми знайдемо зв’язок між цими точками, — сказала Ліара, — зможемо передбачити наступне зникнення.

Міран кивнув, і на мить їхні руки випадково торкнулися, коли обидва намагалися перемістити кулі на карті. Ліара відчула тепло, але не дозволила собі помітити це: зараз важлива логіка, а не серце.

— Наступного разу ми підемо до тих осель, де сліди найсильніші, — додав Міран. — Там, мабуть, є ключ до того, хто керує цією магією.

Кабінет став центром їхньої роботи, місцем, де магія і логіка зливаються, і де вони вперше відчули справжню силу спільної роботи. Тепер завдання було ясним: знайти зниклу Елію, розкрити сховану силу, що залишає сліди, і підготуватися до того, що місто ще довго не дасть спокою.

Ніч у місті знову була тихою, але тиша ця була не спокоєм, а передчуттям. Вуличні ліхтарі мерехтіли від вологи, коли Ліара й Міран поверталися з чергового місця зникнення. В їхніх руках — уламок амулета, обпалений і зруйнований, але досі сповнений енергії.

— Цей амулет — не просто прикраса, — сказала Ліара, роздивляючись його під світлом лампи. — Він пов’язаний із ритуалом захисту. Але... — вона нахмурилася. — Його хтось зламав зсередини.

— Зламав? — перепитав Міран. — Як це можливо?

— Якщо заклинання розірвано навмисно, значить, той, хто його створив, або помер… або зрадив власний захист.

Вони сиділи у своєму кабінеті, оточені картами й флаконами, що світилися у темряві м’яким зеленим світлом. Повітря пахло травами, чорнилом і чимось іншим — легким ароматом паленого шафрану, який не зникав, хоч би як вони провітрювали приміщення.

Ліара втягнула повітря й завмерла.
— Ти це відчуваєш?

Міран кивнув. — Це той самий запах, що ми відчували біля лавки Елії. Він переслідує нас.

Він провів рукою над уламком амулета — і в повітрі спалахнула ілюзія: примарне відображення символу, складеного з переплетених рун. Ліара відчула, як її пальці мимоволі потягнулися до книжки про давню алхімію.
— Я бачила цей символ… у старому трактаті про вузлові точки магії. Його називають знак злиття. Він означає — «зв’язування сутностей».

— Тобто хтось не просто викрадає людей, — задумливо сказав Міран. — Їх використовують. Як частини ритуалу.

Ліара відчула холод. Ці слова звучали, як вирок. Вона згадала обличчя Елії — світлу, добру дівчину, що любила вирощувати трави біля вікна. Її зникнення набирало зовсім іншого сенсу.

— Якщо це правда, — прошепотіла вона, — то хтось створює живу магічну мережу. І якщо ми не зупинимо це, місто почне дихати чужою силою.

Міран уважно дивився на неї.
— Ліаро… — він хотів щось сказати, але в цей момент полиця позаду них раптово впала, і флакони розсипалися по підлозі. Один із них розбився, вивільнивши хмару темного диму.

— Назад! — вигукнула Ліара. Вона швидко витягла з кишені зелений еліксир і кинула його в дим. Повітря спалахнуло м’яким світлом, дим розсіявся — і на підлозі залишився чорний знак, випалений просто на камені.

Той самий, що вони бачили на дверях лавки Елії.

Міран стиснув кулаки. — Це попередження. Хтось знає, що ми близько.

Ліара стояла нерухомо, відчуваючи, як серце стукає в грудях. Її погляд зупинився на вікні — за склом щось миготіло. Тінь. А може, просто гра світла?

— Ми маємо знайти джерело цих рун, — сказала вона твердо. — Якщо зрозуміємо, хто створює їх, — знайдемо і того, хто стоїть за зникненнями.

Міран кивнув. — І, можливо, Елію.

Він підійшов ближче, торкнувся її руки. Її шкіра була холодною, але від дотику крізь неї пройшло тепло.
— Ми впораємося, — сказав він тихо. — Я обіцяю.