Глава 1.

Туман сповзав по вузьких вуличках Старого Міста, огортаючи його старі кам’яні будівлі й тихі площі, де світло ліхтарів розсипалося крихітними зірками на мокрій бруківці. Ліара йшла повільно, уважно слухаючи шелест власних кроків і легкий шелест трав у сумці. Вона відчула легкий вітерець — знак того, що магія вже пробудилася, відчуваючи наближення незвичного.

Ще зранку вона отримала повідомлення про зниклу молоду аптекарку на ім’я Елія. Жінка зникла безслідно, і навіть магічні сліди, що зазвичай залишаються після людей із даром, були спотворені — немов хтось навмисно їх приховав.

Ліара витягла маленький флакон із світло-зеленим еліксиром, що світився слабким, теплим світлом. Вона обережно розпилила його по бруківці, і сліди зниклої людини проявилися, тремтячи, як тонкі нитки світла. Сліди вели вглиб провулка, де темрява була майже фізичною, і відчувався запах старих трав, змішаний із вогким каменем.

Серед темряви Ліара помітила символ, вирізьблений у дверях старої лавки: вузькі лінії, що перепліталися, як стежки магічної енергії. Вона нахилилася, розпізнаючи руни. “Це давня магія… дуже давня. Хтось хоче попередити або налякати”, — прошепотіла Ліара.

Раптом із тіні з’явилася постать. Високий чоловік у темному плащі, очі якого світилися тонким сріблястим світлом.
— Ти Ліара? — спитав він тихо, але впевнено.
Ліара обережно поклала руку на флакон із еліксиром: — Так, а ти…?
— Я можу допомогти тобі розібратися, — відповів він. Її магічне чуття відчуло: його енергетика чиста, але незвично сильна. Союзник чи потенційний ворог?

Вони разом дослідили провулок. Ліара приготувала ще один еліксир — цей змушував невидимі сліди світитися довше, показуючи, хто торкався поверхонь. Вона відчула, як еліксир виснажує її, нагадуючи про обмеження магії: надмірне використання може спровокувати втрату контролю.

Раптом з темряви вискочило крихітне створіння — схоже на химерну суміш кота й ворона, що стрибнуло на прилавок, зачаївшись у тіні. Ліара прошепотіла закляття, і створіння замерехтіло срібним світлом, зупинившись, ніби підкоряючись її волі. Воно залишило маленький знак на столі — ще одну підказку.

Союзник злегка посміхнувся: — Тобі не доведеться робити це одній.

Вони зайшли до старої аптеки на краю провулка. Внутрішній простір був наповнений пилом, стелажі похилені від часу, а на підлозі лежали записки, пергаменти й зілля. На прилавку знайшли рукопис, написаний старовинними рунами: “Не шукай істину, поки тіні не розкриються”.

— Місто ховає більше, ніж здається, — тихо промовив союзник, дивлячись на символи.
— І хтось хоче, щоб ми пішли неправильною стежкою, — додала Ліара. В її думках з’явився образ Елії, і холодний страх змішався із рішучістю.

Вони піднялися на дах сусідньої будівлі, щоб оглянути місто з висоти. Туман покрив все, і вдалині з’явилися ліхтарі, що світили як маленькі маяки в темряві. Союзник тихо торкнувся руки Ліари, і вона відчула легке тепло — перший натяк на те, що між ними може виникнути щось більше, ніж просто союз у розслідуванні.

В ту ж мить повітря змінилося: туман став густішим, і з тіні доносився тихий шепіт. Ліара знала: це лише початок. Місто приховує безліч таємниць, а відьма з травами та еліксирами готова зануритися в них, навіть якщо ціна буде високою.

Вона кинула короткий погляд на союзника. Він відповів тією ж напругою в очах — поєднання страху, цікавості та того, що вони обоє ще не змогли назвати.

Їхнє розслідування почалося, і перший крок вже веде у лабіринт тіней. Міський туман ще не розсіявся, коли Ліара повернулася до аптеки, де вони залишили символи та сліди. Високий чоловік у темному плащі стояв на порозі, обличчя напівсховане каптуром. Він трохи нахилив голову, і сріблясті очі блиснули у тьмяному світлі.

— Я Міран, — нарешті промовив він, — і, схоже, нам доведеться працювати разом.
Ліара підняла брови: — Міран… І чому я повинна довіряти тобі?
— Бо, як я розумію, ти теж не боїшся темних тіней, — спокійно відповів він. — Інакше ми б не зустрілися в цьому провулку.

Вона глибоко вдихнула, відчуваючи, як магія Мірана «пульсує» у повітрі. Він був нетиповим чаклуном: не травами й еліксирами, а магією світла та енергії, яку він спрямовував через руни та жести.

— Ти… чарівник світла? — здивовано спитала Ліара, обережно рухаючи пальцями над флаконами з травами.
— Можна так сказати, — посміхнувся Міран. — А ти… алхімік? Травниця?
— І те, і те, — відповіла вона, відчуваючи невелике тепло від його присутності. — Але мої еліксири не розв’яжуть усіх загадок. Потрібна спостережливість і логіка.

Вони сіли на край покинутого прилавка і почали обговорювати останні події: зникнення Елії, дивні символи, сліди магії. Ліара пояснювала принципи своїх еліксирів: один допомагає бачити сліди, інший — відчувати емоції людини, третій — підсилює захисне закляття. Міран слухав уважно, а потім показав, як він відстежує енергію людей і створінь, використовуючи руни на повітрі, ніби малюючи видимі лінії між ними та магією.

— Ти не просто спостерігаєш магію, ти її «читаєш», — зазначила Ліара.
— А ти нею «керуєш», — відповів Міран. — Разом можемо виявити більше.

Поки вони говорили, маленькі істоти — химерні суміші котів і птахів — повзали під стелажами, стежачи за ними. Ліара встигла прошепотіти закляття, щоб створіння не завдало шкоди, але відчуття того, що хтось ще спостерігає за ними, не залишало її.

— Ти завжди такий спокійний? — спробувала пожартувати Ліара, трохи розслабляючись.
— Ні, — Міран посміхнувся тихо. — Але для твоїх нервів спробую зберегти холоднокровність.

Їхнє знайомство тривало ще кілька годин: вони обмінювалися історіями, сміялися над власними невдачами і водночас обговорювали план розслідування. Кожен рух, кожне слово створювало невидиму нитку довіри між ними. І навіть якщо Ліара цього не визнавала, вона відчувала, як ця нитка поступово міцнішає, ніби магія сама шепоче, що вони створені для спільної боротьби з тінями.