Розділ 25. Прокляття чорного полину

селом

Село прокинулося ще до світанку.

Не від співу птахів, не від голосів людей і навіть не від звичного скрипу старих воріт. Його розбудила тиша — дивна, густа й неприродна. Вона лежала між хатами, ховалася під стріхами, причаїлася в колодязях і ніби чекала, коли хтось першим наважиться порушити її.

На краю села, біля старої кузні, Остап першим помітив чорний полин.

Він ріс там, де ще вчора була звичайна зелена трава.

Чоловік присів, торкнувся стебла пальцями й одразу відсмикнув руку. Рослина була холодною, наче її щойно витягли з зимової землі.

— Не може бути...

Остап озирнувся.

Навколо не було нікого.

Він піднявся й швидко пішов до хати Богданового батька.

Та дорогою помітив ще одну дивну річ.

Чорний полин ріс не хаотично.

Він утворював дорогу.

Тонку темну смугу від лісу просто до самого центру села.

Остап зупинився.

— Отже, ти повернувся...

Вітер хитнув сухі стебла.

І десь серед них почувся тихий шепіт.

— Вони вже народилися.

Остап зблід.

Він більше не став нічого перевіряти.

Побіг.

У хаті Мирослави було тепло, але ніхто не почувався спокійно.

Мирослава спала після важкої ночі. Поруч лежали двоє маленьких хлопчиків, загорнутих у світлі тканини. Богдан сидів біля них і не міг відвести очей.

Він досі не вірив, що став батьком.

Двічі.

І саме тоді до кімнати зайшла Марія.

Вона підійшла до дітей, нахилилася й довго дивилася на них.

— Маріє? — тихо запитав Богдан. — Ти знову щось побачила?

Стара знахарка не відповіла одразу.

— Я побачила те, чого дуже не хотіла бачити.

Богдан напружився.

— Що з ними?

— З ними поки що нічого.

— Тоді з ким?

Марія повернулася до вікна.

За ним уже починав сіріти ранок.

— Із селом.

Богдан підійшов ближче.

— Що сталося?

Марія тихо сказала:

— Прокинувся чорний полин.

Богдан насупився.

— Полин?

— Не звичайний.

Вона подивилася на дітей.

— Його не бачили багато років.

— І що він означає?

Марія важко зітхнула.

— Прокляття.

Богдан мовчав.

— Яке прокляття?

Марія відповіла не відразу.

— Те, яке колись наклала відьма, коли в неї забрали те, що вона вважала своїм.

Мирослава раптом поворухнулася.

— Я все чую...

Богдан одразу повернувся до неї.

— Ти прокинулася?

— Так.

Вона повільно сіла, подивилася на дітей, а потім на Марію.

— Що ти приховуєш?

Марія підійшла до неї.

— Я боюся сказати.

— Тоді скажи саме те, чого боїшся.

Знахарка опустила очі.

— Чорний полин з'явився не просто так.

Мирослава притиснула дітей до себе.

— Через них?

— Можливо.

— Ти сказала «можливо».

— Бо я ще не знаю, хто саме їх шукає.

Раптом з подвір'я почувся гучний крик.

— Богдане!

Чоловік кинувся до дверей.

На порозі стояв Остап.

Він важко дихав, а його руки були забруднені землею.

— Що сталося? — запитав Богдан.

Остап подивився на Марію.

— Воно почалося.

— Що саме?

Остап ковтнув.

— Чорний полин росте по всьому селу.

Марія зблідла.

— Скільки?

— Уже до десяти хат дійшов.

— Де почався?

Остап подивився на ліс.

— Біля старого дуба.

У кімнаті стало тихо.

Марія прошепотіла:

— Дуб із тисячею імен...

Остап кивнув.

— Саме там.

Мирослава подивилася на Богдана.

— А де Лада?

Богдан завмер.

Він не знав.

Марія теж не відповіла.

І тільки за вікном, серед ранкового туману, чорний полин почав повільно розкривати свої темні квіти.

А в самому центрі села, біля старого колодязя, на землі з'явився знак.

Чотири стихії навколо одного чорного кола.

І під ним — два маленькі сліди дитячих ніг.

Ніхто не знав, хто їх залишив.

Але десь далеко в лісі хтось уже знав відповідь.

І цей хтось усміхався.

Бо прокляття нарешті знайшло тих, заради кого було створене.

Лада повернулася до села саме тоді, коли над полями почав опускатися вечірній туман. Він був не таким, як завжди. Зазвичай туман стелився низько над землею, ховав стежки, паркани й старі дерева, але цього разу він ніби жив власним життям. Він рухався проти вітру, огортаючи чорний полин і залишаючи після себе дивний запах сирої землі, води та чогось гіркого.

Фелікс ішов поруч із Ладою вже майже дорослим котом. Його чорна шерсть здавалася ще темнішою в сутінках, а очі світилися золотавим відблиском. Він раптом зупинився.

— Що? — тихо запитала Лада.

Фелікс не відповів.

Лише вигнув спину й подивився в бік болота.

— Ти щось бачиш?

Кіт повільно ступив уперед.

Потім озирнувся на Ладу так, ніби чекав, що вона піде за ним.

— Ну добре. Веди.

Вони звернули зі стежки.

Чим далі заходили в ліс, тим тихішим він ставав. Навіть вітер перестав ворушити верхівки дерев. Лада відчула, як по руках пробігли мурашки.

Раптом десь попереду пролунав тихий жіночий сміх.

Фелікс завмер.

— Не бійся, — сказала Лада сама не розуміючи, до кого звертається — до кота чи до себе.

З очерету повільно вийшла жінка.

На перший погляд — стара.

Волосся скуйовджене, довге, сиве, мокре. Одяг темний, подекуди вкритий болотяною травою. Її босі ноги майже не торкалися землі.

Лада відступила на крок.

Жінка посміхнулася.

— Нарешті прийшла.

— Ви мене чекали?

— Ні.

Стара нахилила голову.

— Я чекала ту, що прийде після тебе.

Лада насупилася.

— Не розумію.

— І не повинна ще розуміти.

Фелікс раптом тихо загарчав.

Жінка подивилася на нього.

— А ти виріс.

Фелікс насторожився.

Лада перевела погляд із нього на незнайомку.

— Ви знаєте Фелікса?

Кикимора засміялася.