Розділ 24. Випробування чотирьох стихій

Брама не закрилася.

Вона продовжувала стояти над темною водою, огорнута синім світлом і туманом, ніби хтось по той бік тримав її відчиненою навмисно. Лада не могла відірвати погляду від жіночої постаті, що стояла за межею. Її мати. Стільки років вона жила з думкою, що минуле потрібно просто прийняти, навіть якщо в ньому залишилося багато запитань. Вона навчилася не питати зайвого, не шукати старих фотографій, не повертатися подумки до дитинства. Але тепер усе, що вона вважала правдою, розсипалося перед нею за кілька хвилин. Жінка по той бік брами дивилася на неї, і в цьому погляді було стільки любові, болю й провини, що Лада не витримала. Вона зробила крок уперед.

— Мамо...

Жінка простягнула руку.

Але між ними залишалася невидима межа.

Лада простягнула свою долоню назустріч, проте пальці торкнулися лише холодного повітря.

— Не йди далі! — різко крикнула Марія.

Лада здригнулася.

— Чому?!

— Бо ти ще не готова.

— Я готова! Я все життя чекала цього моменту!

— Ні, Ладо. Ти чекала на зустріч із матір'ю. Але не знала, що за цією зустріччю стоїть.

Фелікс повільно піднявся. Його звіряче обличчя було напруженим.

— Марія права.

Лада різко повернулася до нього.

— Ти теж?

— Так.

— Чому всі навколо знають, що мені можна, а що не можна, крім мене самої?!

Фелікс нічого не відповів.

Динис підійшов до Лади й обережно взяв її за руку.

— Ми розберемося.

— А якщо я більше не хочу розбиратися? — крізь сльози запитала вона. — Якщо я просто хочу підійти до мами?

Динис стиснув її пальці.

— Тоді я піду з тобою.

Лада подивилася на нього.

У його очах не було страху перед брамою. Там був страх втратити її.

І саме це трохи повернуло їй сили.

Та раптом вода під брамою почала світитися чотирма різними кольорами.

Спочатку червоним.

Потім синім.

Зеленим.

І золотим.

Марія зблідла.

— Ні...

Фелікс подивився на озеро.

— Почалося.

— Що почалося? — запитала Лада.

Марія відповіла майже пошепки:

— Випробування.

На поверхні води з'явилися чотири кола.

Перше палало.

Друге було наповнене водою, яка рухалася проти течії.

Третє проростало травою просто посеред озера.

А над четвертим кружляли золоті іскри, схожі на маленькі блискавки.

Лада дивилася на них, не розуміючи.

— Чотири стихії...

Фелікс кивнув.

— Земля. Вода. Вогонь. Повітря.

— Навіщо вони мені?

— Щоб перевірити, чи справді ти Берегиня.

— А якщо я не пройду?

Фелікс подивився їй прямо в очі.

— Тоді брама закриється.

Лада здригнулася.

— І мама?

— Залишиться там.

Цього було достатньо.

Лада витерла сльози.

— Я пройду.

— Ладо...

— Я пройду, Динисе.

Вона зробила крок до першого кола.

Земля під її ногами розступилася.

Перед нею виріс вузький кам'яний шлях.

— Перше випробування — земля, — сказала Марія. — Воно перевіряє не силу. Воно перевіряє, чи пам'ятаєш ти, звідки прийшла.

Лада ступила на каміння.

Навколо неї миттєво змінився ліс.

Зникло озеро.

Зникли Марія, Динис і Фелікс.

Лада залишилася сама.

Перед нею виник будинок із її дитинства.

Вона побачила себе маленькою.

Побачила матір.

Побачила ті дні, які давно намагалася забути.

І раптом почула знайомий голос:

— Ти думала, що я тебе залишила.

Лада заплющила очі.

— Мамо...

— Я залишила тебе не тому, що не любила. Я залишила тебе тому, що боялася, що вони знайдуть тебе.

— Хто вони?

Відповіді не було.

Замість неї земля під ногами здригнулася.

Лада впала на коліна.

Перед нею виникла темна тріщина.

І з неї почувся шепіт:

— Забудь її. Тоді тобі буде легше.

Лада заплакала.

— Ні.

— Ти можеш піти.

— Ні.

— Ти можеш повернутися до свого життя.

Лада підняла голову.

— Моє життя вже змінилося.

Вона поклала долоню на землю.

— І я не дозволю вам забрати в мене пам'ять про маму.

Каміння під нею засвітилося.

Земля заспокоїлася.

Перше випробування було пройдено.

Але попереду вже чекала вода.

Лада озирнулася.

На іншому березі стояв Фелікс.

Цього разу він знову був маленьким чорним котом.

Таким, яким вона його знала.

Він дивився на неї своїми золотими очима.

— Феліксе?

Кіт лише тихо нявкнув.

Лада усміхнулася крізь сльози.

— Я знаю, що ти поруч.

І пішла далі.

Вода піднялася їй до колін.

Потім до пояса.

А потім накрила її з головою.

І в останню мить перед тим, як темрява поглинула все навколо, Лада почула голос Диниса:

— Я чекатиму тебе.

А з глибини води відповів інший голос:

— Не факт, що вона повернеться до тебе такою, якою була.

Лада розплющила очі.

Перед нею була друга брама.

І за нею — невідомість.

Лада стояла посеред лісу й не могла зрозуміти, куди зникли всі інші. Щойно поруч були Динис, Марія і Фелікс, ще секунду тому вона чула їхні голоси, відчувала тепло руки Диниса у своїй долоні, а тепер навколо залишилася лише тиша. Не та звичайна тиша, яка приходить у лісі після заходу сонця, а важка, майже жива. Вона наче лежала на плечах і не дозволяла дихати на повні груди. Під ногами була волога земля, поміж пальців пробивалася трава, а старі дерева стояли навколо так щільно, ніби навмисно не хотіли пропускати її далі. Лада озирнулася, намагаючись знайти хоча б знайому стежку, але замість неї побачила перед собою стару хатину. Її серце завмерло. Вона знала цей будинок. Не могла пояснити звідки, але знала кожну дошку біля порога, кожне маленьке вікно, навіть стару лаву під стіною. Це було місце з її дитинства — те, яке вона давно бачила лише уривками у снах.