Розділ 23. Там, де мовчать дерева

Ліс зустрів їх незвично тихо. Не було ні співу птахів, ні потріскування сухих гілок, ні навіть звичного шелесту листя над головою. Дерева стояли обабіч стежки нерухомими темними постатями, ніби хтось наказав їм мовчати й чекати. Лада йшла попереду, час від часу озираючись на Марію, Диниса та Фелікса, який цього разу не біг попереду, як робив завжди. Кіт тримався зовсім близько до її ніг. Він уже помітно виріс за останній час: лапи стали сильнішими, шерсть — густішою, а в золотистих очах з'явився дивний, майже людський вираз. Лада кілька разів ловила себе на думці, що Фелікс дивиться на неї не як звичайний кіт. Він ніби щось розумів. Запам'ятовував. Чекав слушної миті.

— Феліксе, — тихо покликала вона.

Кіт зупинився.

Повернув голову.

І подивився прямо їй в очі.

— Ти знову щось знаєш, правда?

Фелікс моргнув.

— Мяу.

Лада ледь усміхнулася.

— Дуже переконлива відповідь.

Марія, яка йшла позаду, несподівано засміялася.

— Не поспішай жартувати з нього.

— Чому?

Стара знахарка кілька секунд мовчала, а потім сказала:

— Бо іноді той, кого ми вважаємо найменшим і найслабшим, виявляється тим, хто найдовше нас захищав.

Лада зупинилася.

— Ви про Фелікса?

Марія не відповіла одразу.

Вона подивилася на кота.

Фелікс теж дивився на неї.

І між ними ніби відбулася коротка розмова без жодного слова.

— Маріє...

— Що?

— Хто він?

Стара знахарка важко видихнула.

— Я не знаю всього.

— Але щось знаєте.

— Так.

Лада підійшла ближче.

— Тоді скажіть мені.

Марія опустила очі.

— Фелікс не народився звичайним котом.

Лада завмерла.

Динис, який до цього мовчав, теж повернувся до них.

— Що означає «не народився»?

Марія провела долонею по своєму старому намисту.

— У прадавніх переказах говорили про тих, кого називали сторожами межі. Вони могли жити серед людей у подобі тварин. Не для того, щоб лякати чи завдавати шкоди. Їхнє призначення було іншим — вони стежили, щоб ті, хто мав перейти межу між людським світом і світом духів, не загубилися.

— І Фелікс один із них? — прошепотіла Лада.

— Можливо.

— Ви ж щойно сказали, що не знаєте всього.

— Бо він сам не пам'ятає всього.

Кіт раптом сів на землю.

Його хвіст обвив лапи.

Лада присіла перед ним.

— Феліксе...

Кіт підняв голову.

— Ти пам'ятаєш, ким був до того, як я тебе знайшла?

Він довго дивився на неї.

А потім зробив те, чого Лада ніколи не очікувала.

Кіт відкрив рот.

І замість звичайного нявкання з його горла вирвався тихий, хрипкий звук.

— Ла... до...

Дівчина відсахнулася.

— Що?!

Марія зблідла.

Динис зробив крок назад.

Фелікс теж наче злякався власного голосу. Він різко опустив голову й притиснув вуха.

— Він сказав твоє ім'я, — ледве чутно промовив Динис.

— Я чула...

Лада не могла відвести очей від кота.

— Феліксе, скажи ще раз.

Кіт мовчав.

— Будь ласка.

Вона простягнула руку.

Фелікс обережно притиснувся головою до її долоні.

— Ла... да...

Цього разу слово прозвучало чіткіше.

По спині дівчини пробігли мурашки.

Але це був не страх.

Це було щось інше.

Відчуття, ніби перед нею раптом відкрилася маленька частина величезної таємниці, яку вона навіть не намагалася шукати.

— Ти можеш говорити...

— Не завжди, — відповів Фелікс.

Голос був дивний — тихий, трохи хрипкий, але в ньому все одно залишалося щось котяче.

Лада прикрила рот рукою.

— Боже...

— Не клич його так, — буркнув Фелікс.

Лада здивовано подивилася на нього.

— Ти ще й ображатися вмієш?

— Вмію.

Динис несподівано засміявся.

Навіть Марія не втрималася від усмішки.

На кілька секунд напруга зникла.

Наче вони були звичайними людьми, які випадково зустріли дивного кота, що вмів говорити.

Але ліс навколо них залишався мертвотно тихим.

І ця тиша швидко нагадала про себе.

Фелікс першим перестав усміхатися.

— Нам треба йти.

— Куди? — запитала Лада.

— До дуба.

— До Дуба з тисячею імен?

Кіт кивнув.

— Він знає, хто я.

Марія повільно підвелася.

— А ще він знає, чому ти зникатимеш.

Лада здригнулася.

— Фелікс зникає через нього?

— Не через нього, — відповів кіт.

Він подивився на дерева.

— Через них.

Усі замовкли.

— Через ліс? — запитала Лада.

— Ліс мене кличе.

— Навіщо?

Фелікс довго мовчав.

Потім тихо сказав:

— Бо я не просто його охоронець.

— А хто?

Кіт повернувся до Лади.

У його очах більше не було звичайної пустотливої іскри.

Там був біль.

Справжній.

— Я його пам'ять.

Лада відчула, як стислося серце.

— Що це означає?

— Коли люди забувають, ліс пам'ятає. Коли люди вмирають, ліс пам'ятає їхні голоси. Коли хтось залишає тут свою душу... я чую її.

— Тому ти зникаєш?

— Так.

Фелікс опустив голову.

— Іноді хтось кличе мене з дуже далекого місця. Я мушу йти.

— А повертаєшся?

— Поки можу.

Останні слова прозвучали так тихо, що Лада ледве їх почула.

Вона підняла його на руки.

— Ти завжди повернешся.

Фелікс подивився на неї.

— Не обіцяй того, чого не можеш знати.

— Тоді я просто чекатиму.

Кіт мовчав.

А потім поклав голову їй на плече.

— Саме тому я тебе й обрав.

Лада завмерла.

— Ти мене обрав?

— Не я.

Фелікс подивився кудись у глибину лісу.

— Ліс.

Вони дійшли до старого дуба вже тоді, коли місяць почав ховатися за хмарами.

Дерево було величезним.

Стовбур настільки товстим, що його не змогли б обійняти навіть троє дорослих людей.

На корі виднілися сотні старих знаків.

Одні були майже стерті.

Інші світилися слабким синім світлом.