Розділ 22. Озеро забутих душ

Ніч опустилася на прадавній ліс так тихо, ніби сама природа затамувала подих. Вітер перестав ворушити верхівки дерев, сови більше не кликали одна одну, а навіть струмок, що завжди весело дзюрчав поміж камінням, раптом стих. Старі люди колись казали: коли ліс замовкає — це не дощу чекає земля. Це духи слухають чиїсь кроки.

Лада довго не могла заснути після розмови з Марією. Перед очима знову й знову поставала стара жінка в чорній хустці, її холодний дотик і дивний погляд, у якому було не зло, а смуток. Серце підказувало: той сон був лише початком. Десь зовсім поруч уже ворушилася доля, яку неможливо змінити.

За вікном тихенько нявкнув Фелікс.

Лада одразу відчинила двері.

Кіт сидів на порозі, дивлячись просто в темний ліс.

Його бурштинові очі світилися незвичним світлом.

— Ти знову щось відчув? — прошепотіла вона.

Фелікс озирнувся.

Тихо муркнув.

Потім повільно рушив стежкою.

Лада навіть не вагалася.

Вона накинула теплу хустку й пішла слідом.

Ліс цієї ночі здавався іншим.

Старішим.

Глибшим.

Ніби дерева пам'ятали те, чого давно вже не пам'ятали люди.

Фелікс ішов упевнено.

Жодного разу не озирнувся.

І лише коли вони дісталися великої галявини, він зупинився.

Перед ними лежало озеро.

Його вода була нерухомою, мов дзеркало.

Місяць не відбивався в ній.

Зорі теж.

Лише темрява.

— Це воно… — ледве чутно промовила Лада.

Позаду почувся знайомий голос.

— Озеро забутих душ.

Лада різко озирнулася.

Марія стояла за кілька кроків.

Поряд із нею мовчки спирався на ціпок Динис.

— Ви знали, що я прийду? — здивувалася Лада.

Марія всміхнулася.

— Не ти його знайшла.

Воно саме покликало тебе.

Дівчина ще раз подивилася на чорну воду.

— Чому воно так називається?

Марія повільно наблизилася до берега.

— Наші пращури вірили, що це озеро не забирає людей.

Воно забирає лише те, що людина найбільше хоче забути.

— І що тоді лишається?

— Правда.

Лише правда.

Динис уважно дивився на воду.

Його обличчя залишалося спокійним.

Але в очах жила давня втома.

— Багато століть тому, — тихо промовив він, — сюди приходили ті, хто втрачав рідних. Вони дивилися у воду й просили забрати біль. Та озеро ніколи нічого не брало просто так.

— Воно вимагало плату? — запитала Лада.

— Завжди.

— Яку?

— Пам'ять.

Лада мовчки опустила очі.

— Той, хто забував біль…

…забував і любов.

Від цих слів по шкірі пробіг холод.

— То ніхто не мав приходити сюди?

Марія похитала головою.

— Не зовсім.

Іноді озеро показує те, що ще не сталося.

Лада насторожилася.

— Майбутнє?

— Можливо.

— А якщо я побачу щось страшне?

Марія лагідно поклала руку їй на плече.

— Страшне майбутнє не завжди означає поганий кінець.

Фелікс несподівано став біля самої води.

Його шерсть настовбурчилася.

Кіт зашипів.

Темна гладінь озера здригнулася.

Спочатку ледве помітно.

Потім по ній пішли широкі кола.

Наче хтось ішов просто під водою.

Лада затамувала подих.

І раптом із чорної глибини почали з'являтися обличчя.

Жінки.

Чоловіки.

Діти.

Вони були прозорими, мов туман.

Не кричали.

Не плакали.

Лише дивилися.

І серед них Лада раптом побачила знайоме обличчя…

Воно було дуже схоже на її власне.

Тільки старше.

І в його очах жила така туга, що серце стислося від болю.

— Хто це?.. — прошепотіла вона.

Марія зблідла.

Динис різко зробив крок уперед.

А Фелікс так голосно нявкнув, що ліс відповів йому луною.

І саме тоді з глибини озера почувся тихий жіночий голос:

— Не дозвольте їм відчинити останню браму…

Вода знову стала нерухомою.

Наче нічого й не було.

Але всі троє вже розуміли:

дорога назад більше не буде такою, як раніше.

Після того як жіночий голос розчинився у вечірньому повітрі, над озером запанувала така глибока тиша, що навіть серце Лади, здавалося, билося надто голосно. Вона не могла відірвати очей від темної води. Ще мить тому гладінь жила, дихала, показувала чужі обличчя, а тепер знову стала спокійною, ніби нічого не сталося. Лише легкий холодний туман повільно стелився понад берегом, огортаючи коріння старих верб. Здавалося, сам час завмер, очікуючи, що хтось наважиться зробити наступний крок.

Марія повільно опустилася навколішки біля води. Вона мовчки занурила пальці у прохолодну гладінь, заплющила очі й тихо прошепотіла слова стародавньої молитви, яку Лада ще ніколи не чула. Вітер одразу стих остаточно, а на поверхні води з'явилося слабке коло світла. Воно було таким ледь помітним, що можна було подумати, ніби його вигадав сам людський зір.

— Воно прокинулося... — ледве чутно сказала Марія.

— Що саме? — запитала Лада.

— Озеро.

— Воно ж і так було перед нами...

— Ні, дитино. До цієї миті ти бачила лише воду. А тепер перед нами — пам'ять.

Лада відчула, як по спині пробіг холод. Її долоні самі стиснули край вишитої сорочки. Дівчина не могла пояснити, чому їй так хотілося одночасно втекти й залишитися. Усередині боролися страх і дивна цікавість. Так, мабуть, почувається людина, яка стоїть на порозі чужої оселі й знає: варто лише переступити — назад вона вже не буде тією самою.

Динис тим часом мовчав. Він уважно вдивлявся в далечінь, наче бачив те, що іншим було недоступне. Його рука лежала на старому дерев'яному посохові, а обличчя стало ще серйознішим.

— Колись, — заговорив він нарешті, — тут росло інше дерево. Старше навіть за той дуб, що показав тобі минуле. Його називали Деревом Пам'яті. Люди приходили до нього не за багатством і не за здоров'ям. Вони приходили по відповідь. Але не кожен міг її витримати.

— І що сталося з тим деревом? — тихо спитала Лада.