Розділ 21. Дар знахарки

Ліс мовчав.

Не тому, що в ньому не було життя. Навпаки — кожен листок, кожна травинка, кожен подих вітру жили своїм невидимим життям. Але сьогодні ця тиша була особливою. Такою, що змушувала серце битися повільніше, а душу — прислухатися до кожного звуку. Колись старі люди казали: коли ліс мовчить, він чекає. Чекає того, хто готовий прийняти його дар або нести його тягар. Дар ніколи не приходив випадково. Він обирав лише тих, хто не просив сили для себе, а був готовий віддати її заради інших.

Марія сиділа біля маленького вікна своєї хатини. Перед нею горіла свіча, а поруч лежали сухі трави: звіробій, полин, чебрець і материнка. Вона перебирала їх повільно, ніби розмовляла зі старими друзями.

— Час настав... — тихо промовила вона.

У двері несміливо постукали.

— Заходьте.

До хати першою увійшла Лада. За нею — Динис. Мирослава з Богданом залишилися надворі, адже Марія попросила прийти лише їх двох.

— Ви кликали нас? — запитала Лада.

Стара знахарка уважно подивилася на дівчину.

— Ладо... Ти знаєш, чому ліс дозволяє тобі чути його голос?

Дівчина мовчки похитала головою.

— Бо ти не просто берегиня. Ти остання з тих, кому довірено пам'ять прадавнього лісу.

Лада здивовано підняла очі.

— Але я нічого не вмію...

— Саме тому ти й небезпечна для темряви, — усміхнулася Марія. — Найсильніші люди рідко знають про власну силу.

Динис уважно слухав.

— А я? Чому я тут?

Марія мовчала кілька секунд.

— Бо твоя доля переплелася з її долею ще задовго до вашого народження.

У хатині запала тиша.

Лада здивовано подивилася на хлопця.

— Що це означає?

Марія підвелася й підійшла до старої дерев'яної скрині. Вона дістала невеликий полотняний згорток.

Розгорнувши його, поклала на стіл тонкий срібний медальйон.

Усередині сяяв бурштин.

— Цю річ мені передала моя бабуся.

Лада несміливо торкнулася прикраси.

Бурштин раптом став теплим.

Динис різко вдихнув.

Медальйон засвітився м'яким золотавим світлом.

— Він... ожив... — прошепотіла Лада.

Марія усміхнулася.

— Він упізнав тебе.

— Але чому?

— Бо це дар знахарки.

Стара обережно застебнула медальйон на шиї Лади.

У ту ж мить перед очима дівчини промайнуло безліч образів.

Прадавній ліс.

Жінки в білих сорочках.

Старезний дуб.

Діти, що бігають босоніж.

Люди, які лікують травами.

І незнайома жінка, дуже схожа на неї саму...

— Бабусю... — прошепотіла Лада крізь сльози.

Видіння розтануло.

Дівчина ледве втрималася на ногах.

Динис миттєво підхопив її.

— Ладо!

— Я бачила їх...

— Кого?

— Усіх... Наш рід...

Марія лише мовчки кивнула.

— Тепер дар належить тобі.

— А що я повинна робити?

— Берегти.

— Від кого?

Стара знахарка подивилася у вікно.

Небо раптом затягнули важкі хмари.

— Від тих, хто вже йде.

За вікном голосно закаркав ворон.

Фелікс, який досі лежав біля порога, різко підняв голову.

Його шерсть настовбурчилася.

Кіт повільно підійшов до дверей.

Не нявкнув.

Не зашипів.

Він лише дивився кудись у ліс.

— Вони вже тут... — тихо промовив Динис.

Марія міцніше стиснула свою палицю.

— Ні...

Вона важко зітхнула.

— Це ще не вони...

— А хто?

Знахарка тихо відповіла:

— Той, хто багато років тому зрікся світла... і тепер повертається по свій борг.

У двері хтось тричі постукав.

Повільно.

Глухо.

Так ніколи не стукають добрі люди.

У хаті стало так тихо, що було чути, як вітер торкається стріхи.

Три повільні удари у двері повторилися.

Раз.

Другий.

Третій.

Ніхто не поспішав відчиняти.

Марія повільно підвелася.

На її обличчі не було страху.

Лише тривога, яку можуть приховати лише дуже мудрі люди.

— Ладо... не відкривай.

— Чому?

— Бо не кожен, хто стукає, приходить із добром.

Динис уже стояв поруч із дверима.

Його рука інстинктивно потягнулася до мисливського ножа, що висів на поясі.

Богдан теж зайшов до хати.

— Що сталося?

— Хтось прийшов.

— То чому не відчиняємо?

Марія лише похитала головою.

— Спочатку треба почути...

Вона заплющила очі.

Кілька секунд у хаті панувала повна тиша.

А потім стара знахарка повільно усміхнулася.

— Свій.

Динис обережно відчинив двері.

На порозі стояв старий дідусь із посохом.

Довга сива борода спадала майже до пояса.

Одяг був простий, але чистий.

Очі...

Очі світилися так само тепло, як ранкове сонце.

— Мир вашій хаті.

Марія низько вклонилася.

— Не чекала тебе так швидко, Саво.

Лада здивовано подивилася на старого.

— Ви знайомі?

Дідусь тихо засміявся.

— Ми знайомі довше, ніж існує це село.

Марія усміхнулася.

— Це Сава.

Останній мандрівний знахар.

Він ходить між селами вже багато десятиліть.

Кажуть, навіть ліси впізнають його кроки.

Сава уважно подивився на Ладу.

— То це вона?

Марія кивнула.

— Так.

Старий зробив крок ближче.

— Підійди.

Лада несміливо виконала прохання.

Він поклав долоню їй на голову.

Заплющив очі.

Минуло кілька секунд.

Потім тихо промовив:

— Серце чисте.

Душа світла.

Але шлях буде дуже важким.

Лада мовчала.

— Я готова.

Сава сумно всміхнувся.

— Так кажуть усі.

Але коли приходить справжня темрява...

Не кожен залишається собою.

Динис уважно слухав кожне слово.

— А я?

Старий перевів погляд на нього.

Його усмішка одразу зникла.

— Ти...

Довго мовчав.

— Тебе пам'ятає навіть земля.

У хаті запала тиша.

— Що це означає?

— Поки що...

Нічого.

Але дуже скоро ти сам усе згадаєш.

Надворі почав накрапати дощ.