Розділ 12. Вогонь Берегині

Ранок над Карпатами настав тихо.

Та цього разу ліс уже не співав.

Він прислухався.

Ніби чекав.

Після зустрічі зі Срібним Вовком ніхто не залишився таким, як був учора. Навіть повітря стало іншим — важчим, густішим, насиченим запахом диму, м'яти та вологої землі.

Лада прокинулася ще до світанку.

Серце билося дивно.

Не від страху.

Від передчуття.

Вона вийшла з хати знахарки Марії босоніж. Холодна роса торкалася ніг, але дівчина цього майже не відчувала.

Перед нею повільно здіймався ранковий туман.

— Чому мені так болить?.. — тихо прошепотіла вона сама до себе.

— Бо серце росте, доню.

Лада здригнулася.

Позаду стояла Марія.

Стара знахарка дивилася на неї так лагідно, ніби бачила не дівчину, а маленьку дитину.

— Людина дорослішає не тоді, коли минають роки… А тоді, коли вперше боїться втратити того, кого любить.

Лада опустила очі.

— Бабусю… а якщо ця любов не моя?

Марія усміхнулася сумно.

— Любов нікому не належить. Вона сама знаходить дорогу.

Тим часом Богдан стояв біля річки.

Він дивився на своє відображення у воді, але бачив зовсім інше.

Перед очима поставала Лада.

Її усмішка.

Її сміх.

Те, як вона дивилася на нього вчора…

І одразу ж з'являвся інший образ.

Мирослава.

Її очі після повернення зі світу води стали глибшими. Наче в них назавжди залишилося віддзеркалення місячного озера.

— Що зі мною коїться?.. — прошепотів хлопець.

— Важко обирати?

Богдан різко озирнувся.

На старому камені сидів дідусь-лісовик.

Його довга борода спадала майже до землі, а зелені очі світилися мудрістю.

— Я... нікого не хочу ранити.

— А вже раниш.

Ці слова влучили просто в серце.

Лісовик підвівся.

— Пам'ятай, хлопче... Іноді мовчання болить більше, ніж правда.

І щез між смереками.

У цей час Мирослава сиділа біля озера.

Вода була спокійною.

Та варто було їй торкнутися поверхні долонею, як по ній розійшлися сріблясті кола.

— Ти сумуєш.

Голос почувся просто з води.

— Так...

— Через нього?

Мирослава не відповіла.

Її мовчання сказало більше.

— Якщо любиш — не тримай силоміць.

Любов повинна сама знайти свою дорогу.

Мирослава заплющила очі.

— Але якщо дорогою стане інша?

Вода стихла.

Лише за мить почувся тихий шепіт:

— Тоді побажай йому щастя… якщо твоє кохання справжнє.

По її щоці повільно скотилася сльоза.

Опівдні Марія покликала всіх до старого кам'яного кола.

Навіть Остап Ковель залишив роботу й прийшов.

Селяни мовчки ставали навколо.

Посередині вже палало велике багаття.

Полум'я було незвичним.

Не жовтим.

У його серці спалахували срібні та зелені язики.

— Це...

— Вогонь Берегині, — промовила Марія.

Усі затихли.

— Він відкривається лише тоді, коли ліс обирає нових хранителів.

Лада відчула, як по її руках пробігло тепло.

Мирослава мимоволі зробила крок назад.

Полум'я раптом здійнялося високо в небо.

Наче живе.

Наче впізнало їх.

Марія піднесла руки.

— Якщо ваші серця чисті — вогонь благословить вас.

Якщо ж у них оселилися страх, заздрість або брехня...

Він покаже це всім.

Лада й Мирослава мимоволі переглянулися.

У грудях обох завмерло серце.

Бо вони вже зрозуміли...

Це випробування буде не силою.

А почуттями.

І саме вони можуть виявитися найнебезпечнішим вогнем.

Полум'я здіймалося все вище.

Ніхто не наважувався навіть поворухнутися.

Здавалося, самі Карпати затамували подих.

Марія повільно підійшла до вогню. В її очах не було страху — лише спокій людини, яка бачила подібне не раз.

— Не дивіться на полум'я очима, — тихо промовила вона. — Дивіться серцем.

Лада відчула, як тепло огортає її долоні. Вона несміливо простягнула руку до вогню.

І раптом язики полум'я розступилися.

Перед нею виникла постать молодої жінки у довгій світлій сорочці, розшитій зеленими нитками. Волосся спадало майже до землі, а в ньому мерехтіли польові квіти.

Жінка лагідно всміхнулася.

— Дитино лісу...

Лада завмерла.

Її серце калатало так сильно, що вона чула кожен удар.

— Не бійся того, що відчуваєш. Любов не робить слабкою. Вона лише відкриває справжню душу.

Видіння розчинилося так само несподівано, як і з'явилося.

Лада відступила на крок, притиснувши руку до грудей.

— Бабусю... хто це був?

Марія лише схилила голову.

— Берегиня.

Тим часом Мирослава теж зробила крок до вогню.

Полум'я різко змінило колір.

Із зеленого стало сріблясто-блакитним.

По землі поповз холодний туман.

У ньому з'явилося озеро.

Те саме.

Місячне.

Посеред води стояла жінка з довгим срібним волоссям.

— Донько води...

Мирослава відчула, як у грудях щось защеміло.

— Ти навчилася повертатися.

Але ще не навчилася відпускати.

Мирослава заплющила очі.

— Я... не можу.

— Зможеш.

Коли зрозумієш, що любов — це не володіння.

Це свобода.

Образ зник.

Дівчина ледь втрималася на ногах.

Богдан дивився то на Ладу, то на Мирославу.

Йому здавалося, що обидві стали ще красивішими.

І саме це лякало.

Бо він більше не розумів самого себе.

«Чому серце так болить?.. Чому, коли дивлюся на Мирославу, мені хочеться її захистити... А коли бачу сльози Лади — ніби хтось стискає душу?..»

Він опустив голову.

Вперше у житті він не знав правильної відповіді.

Раптом вогонь спалахнув так яскраво, що всі заплющили очі.

З полум'я долинув голос.

Низький.

Сильний.

Давній.

— Світло народжується лише там, де серце пройшло крізь біль.

Хто боїться кохати — ніколи не стане хранителем.

Хто боїться втрачати — ніколи не знайде себе.