Розділ 10. Духи, які не забувають

Чорний ліс зустрів їх дивною тишею.

Не співали птахи. Не шелестіло листя. Навіть вітер, здавалося, обминув це місце.

Марія зупинилася.

— Далі кожен побачить не те, чого хоче… а те, чого найбільше боїться, — тихо мовила вона. — Не вірте всьому, що покаже вам ліс. Духи не брешуть… але люблять випробовувати серце.

Лада ковтнула клубок у горлі.

Богдан мовчки стиснув кулаки.

Мирослава несвідомо торкнулася срібної підвіски на шиї.

— Якщо стане страшно? — прошепотіла вона.

— Не тікайте один від одного.

Та тільки вони ступили кілька кроків углиб, як туман розділив їх.

Богдан озирнувся.

— Ладо?.. Мирославо?..

Ніхто не відповів.

Попереду він побачив знайому постать.

Лада.

Вона стояла спиною до нього серед темних смерек.

— Богдане… — тихо покликала вона.

Він кинувся до неї.

Та що ближче підходив, то більше змінювалося її обличчя.

Її очі були повні сліз.

— Запізно… Ти мене не врятував…

Вона повільно розтанула в тумані.

— Ні! Ладо!

Він простягнув руку, але вхопив лише холодне повітря.

Його серце болісно стислося.

— Це неправда… Це неправда…

Та не встиг він оговтатися, як почув інший голос.

— Богданчику…

Він різко обернувся.

На березі озера стояла Мирослава.

Бліда.

Мокра.

Її довге волосся спадало на плечі, а вода навколо була нерухомою.

— Я залишилася у воді… Ти не встиг…

Богдан зробив крок.

— Мирославо…

— Ти не зміг урятувати ні мене… ні її.

Його груди наче стиснули залізними обручами.

Перед ним стояли два його найбільші страхи.

Втратити Мирославу.

Втратити Ладу.

Він заплющив очі.

— Ні… Я більше не дозволю нікому з вас зникнути…

У цю мить почувся знайомий голос Марії.

Ніби здалеку.

— Не слухай примар! Слухай своє серце!

Богдан глибоко вдихнув.

— Це не вони…

Коли він розплющив очі, берег уже був порожній.

Лише туман повільно стелився над землею.

І десь між деревами пролунав тихий, майже людський сміх.

Духи ще не закінчили свого випробування…

Чорний ліс мовчав.

Не так, як мовчить звичайний ліс перед дощем. Тут тиша була живою. Вона ходила між деревами, торкалася плечей, заглядала в душу. Здавалося, кожен крок луною відбивався не по землі, а десь усередині серця.

Богдан ішов попереду, міцно стискаючи в руці смолоскип. Полум'я кидало золотаві відблиски на його обличчя, але навіть вони не могли приховати напруження в очах.

Позаду ступали Лада, Мирослава й Марія.

Стара знахарка не поспішала. Вона ніби слухала кожне дерево.

— Не говоріть голосно, — тихо промовила вона. — У цьому місці слова мають вагу. Духи чують не тільки голос. Вони чують серце.

Лада ковтнула клубок у горлі.

Їй дедалі важче було дихати.

Ліс здавався знайомим... і водночас чужим.

Наче вона вже була тут колись.

Давно.

Дуже давно.

Раптом вітер стих.

Настала така тиша, що було чути, як із гілки впала суха хвоя.

Богдан зробив ще крок...

І завмер.

Перед ним більше не було стежки.

Замість неї відкрився зовсім інший світ.

Невелике подвір'я.

Сонячний день.

Його батько Остап кував залізо біля кузні.

Поряд стояла мати й усміхалася.

Вони обоє були молодшими.

Щасливішими.

— Богданчику! — покликала мама так тепло, що в нього защеміло серце. — Іди до нас.

Він зробив крок.

Потім ще один.

— Богдан! — різко вигукнула Марія.

Її голос ніби розбив дзеркало.

Видіння зникло.

Перед ним знову стояли чорні дерева.

Хлопець різко вдихнув.

На лобі виступив холодний піт.

— Що... це було?..

Марія лише сумно усміхнулася.

— Перший страх.

Те, за чим найбільше сумує душа.

Богдан мовчав.

Він нікому не сказав, що найбільше на світі хотів хоча б ще раз почути мамин голос.

Минуло кілька хвилин.

Вони рушили далі.

Та ліс ще не закінчив випробування.

Зненацька попереду з'явилася знайома постать.

Лада.

Вона стояла зовсім сама серед галявини.

Очі її були повні сліз.

— Богдане...

Її голос тремтів.

— Чому ти мене залишив?

Він здригнувся.

— Ладо?..

— Тобі завжди була потрібна лише Мирослава...

— Ні...

— А я?

Вона простягнула до нього руку.

— Я ж так тебе кохаю...

Серце хлопця забилося швидше.

Він уже хотів підійти...

Та в останню мить помітив.

Очі.

У Лади вони були зовсім чорними.

Без жодної іскорки.

Без життя.

— Ні... — прошепотів він.

Постать розсипалася чорним попелом.

Навколо знову стояли дерева.

Марія поклала руку йому на плече.

— Другий страх.

Тепер ти зрозумів.

Богдан мовчки кивнув.

Він боявся не тільки втратити Мирославу.

Він боявся зробити боляче Ладі.

І саме цей страх розривав його серце навпіл.

Лада мовчки спостерігала за всім.

Її серце боліло.

Бо навіть примарний образ промовив слова, які вона ніколи не наважилася сказати вголос.

«Я так тебе кохаю...»

Вона опустила очі.

Ніхто не знав.

І нехай не знає.

Поки що.

Марія лише глянула на неї.

Нічого не сказала.

Та її погляд був сповнений мудрості.

Вона знала.

І чекала тієї миті, коли сама доля відкриє приховані почуття.

Попереду, між старими смереками, раптом спалахнуло холодне сріблясте світло.

Наче хтось запалив місяць просто серед лісу.

Марія завмерла.

— Починається... — ледве чутно прошепотіла вона. — Вони йдуть до нас.

Із темряви почали повільно вимальовуватися прозорі постаті духів, які пам'ятали кожну клятву, кожне кохання і кожну зраду, що коли-небудь народжувалися в цьому прадавньому карпатському лісі.

Лада мовчки йшла за Марією. Позаду чувся лише тріск сухих гілок під ногами Богдана та Мирослави. Чорний ліс уже не здавався просто лісом. Він ніби дивився на кожного своїми невидимими очима.