Розділ 9. Заборонений ліс

Ранок у Карпатах народився тихо.

Туман ще дрімав між смереками, а перші сонячні промені лише торкалися верхівок гір. Село поволі оживало: десь закукурікав півень, загавкав пес, жінки виходили до криниці по воду.

Та біля хатини знахарки Марії панувала незвична тиша.

Лада сиділа на дерев'яній лавці й перебирала висушені трави. Її пальці самі знаходили полин, звіробій, м'яту, ніби пам'ятали їх краще за розум.

Марія мовчки спостерігала.

— Відчуваєш? — запитала вона.

Лада здивовано підвела очі.

— Що саме?

— Ліс.

Дівчина заплющила повіки.

Спочатку нічого.

Потім...

Легкий подих вітру.

Шелест листя.

Далекий спів дрозда.

І ще щось.

Наче десятки тихих голосів перепліталися між собою.

Вона різко розплющила очі.

— Вони... говорять.

Марія лише кивнула.

— Не словами. Душею.

Тим часом Мирослава сиділа біля озера.

Вода була спокійною, мов дзеркало.

Вона опустила пальці у холодну гладінь.

По колу розійшлися маленькі хвилі.

І раптом їй здалося, що вода лагідно торкнулася її руки у відповідь.

Дівчина швидко відсмикнула долоню.

— Ні...

Вона похитала головою.

— Це просто здається...

Та озеро тихо задзвеніло, ніби хтось кинув у нього срібну монету.

Мирослава зітхнула.

— Я хочу бути звичайною...

Та в глибині серця вже знала — колишньою вона не стане.

До хатини підійшов Богдан.

У руках він тримав кошик із грибами та чорницею.

— Добридень, Маріє.

— Добридень, хлопче.

Марія уважно подивилася на нього.

— Ліс тебе приймає.

— Хотів би, щоб і далі так було.

Лада всміхнулася.

— Ти ніби весь час знаходиш дорогу.

Богдан тихо засміявся.

— Коли поруч ти — не страшно й заблукати.

Їхні погляди зустрілися.

Лада швидко відвела очі.

На щоках виступив легкий рум'янець.

Марія лише ледь усміхнулася.

Вона бачила більше, ніж говорила.

Коли сонце піднялося вище, знахарка запросила всіх до столу.

На столі лежала стара, потемніла від часу карта.

На ній були намальовані гори, річки та ліси.

А посередині — темна пляма.

Марія поклала на неї руку.

— Це Заборонений ліс.

Богдан насупився.

— Там ніхто не ходить.

— Бо не всі звідти повертаються, — спокійно відповіла Марія.

У хаті стало тихо.

— Кажуть, там живуть мавки, берегині, лісовики... — тихо промовила Мирослава.

— Вони живуть не "там", — заперечила знахарка. — Вони живуть поруч із нами. Просто не кожному дозволено їх побачити.

Лада відчула, як по спині пробіг холодок.

— А навіщо нам туди?

Марія довго мовчала.

Потім тихо сказала:

— Бо темрява вже прокинулася.

Якщо її не зупинити, вона прийде спершу в ліс.

Потім — у село.

А згодом і в людські серця.

Богдан міцніше стиснув край столу.

— Ми підемо.

— Не поспішай, — відповіла Марія. — Заборонений ліс випробовує не силу рук.

Він випробовує душу.

Там кожен зустріне свій найбільший страх.

І далеко не кожен зможе повернутися таким, яким був.

За вікном раптом здійнявся сильний вітер.

Двері самі тихо рипнули.

Десь далеко, за горами, пролунав дивний протяжний поклик.

Ні людський.

Ні звіриний.

Марія повільно перехрестилася.

— Він уже знає... що ви прийдете.

Лада й Богдан мовчки переглянулися.

І вперше за довгий час у їхніх серцях страх став сильнішим за цікавість.

Ранковий туман ще не встиг зійти з полонини. Сонце тільки торкалося верхівок смерек, а село поволі прокидалося. Богдан сидів на старому пеньку біля стайні й задумливо дивився в далечінь.

Лада тихо підійшла до нього.

— Богдане... можна тебе спитати?

Хлопець усміхнувся кутиками губ.

— Питай.

Дівчина трохи помовчала.

— Як Мирослава? Що з нею? Ти... так сильно її кохаєш?

Богдан опустив очі.

— Кохаю.

Сказав це так тихо, ніби боявся, що навіть вітер забере його слова.

— І що тепер?

Він глибоко вдихнув.

— Учора я говорив із дядьком Остапом... її батьком.

Лада уважно подивилася на нього.

— І що він сказав?

Богдан мовчав кілька секунд.

— Він довго дивився на мене. Потім запитав: "Ти справді готовий бути поруч із моєю донькою, навіть якщо її доля вже не така, як у всіх?"

— А ти?

— Я відповів, що не боюся.

Лада ледь усміхнулася.

— І він повірив?

— Не одразу. Але потім поклав руку мені на плече й сказав: "Кохання не лікує прокляття. Та воно дає сили боротися."

Запала тиша.

Десь неподалік заспівала зозуля.

— А ще... — продовжив Богдан. — Я пообіцяв йому, що ніколи не залишу Мирославу саму. Хай би що чекало попереду.

Лада відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

— Гарні слова...

— Це не слова, Ладо. Це моя правда.

Вона уважно подивилася на хлопця.

— Знаєш... не кожен зміг би так.

Богдан усміхнувся сумно.

— Коли серце обирає, розум уже не торгується.

Лада перевела погляд у бік лісу.

— Думаєш, усе буде добре?

Богдан теж подивився туди, де темніли прадавні смереки.

— Хочу вірити. Але після всього, що сталося, мені здається... це тільки початок.

У ту ж мить із глибини Забороненого лісу долинув дивний звук.

Ніби хтось тричі тихо вдарив дерев'яним посохом об землю.

Богдан різко підвів голову.

— Чула?

Лада повільно кивнула.

Вони обоє зрозуміли: ліс знову кликав їх. І цього разу його поклик звучав значно тривожніше.

Лада ще довго дивилася вслід Богданові.

Він ішов повільно, але жодного разу не озирнувся.

Ліс навколо шумів тихо, ніби знав те, чого вона ще не могла зрозуміти.

Вона важко зітхнула й рушила до хатини знахарки Марії.

Стара саме перебирала сушений звіробій і полин. Побачивши Ладу, лише всміхнулася кутиками вуст.

— Заходь, дитино. Я вже знала, що прийдеш.