Розділ 8. Папороть, що цвіте раз у житті

Ніч ще не відпустила Карпати.

Над селом лежав легкий туман, що стелився понад луками, мов біла вовна. На стріхах хат блищала роса, а над річкою вже здіймалися перші пасма вранішнього серпанку.

Півень ще не встиг проспівати вдруге.

Лише стара Марія, берегиня села, вже поралася біля своєї оселі.

Вона босоніж вийшла на подвір'я, несучи невеличкий кошик.

— Трави треба збирати до сходу сонця, — тихо промовила сама до себе. — Бо як сонце росу вип'є, то й сила їхня вже не та...

Вона обережно зрізала полин.

Потім звіробій.

Материнку.

Чебрець.

Кожній рослині дякувала.

— Дай, Боже, людям здоров'я... А тобі, земле, сили не втратити.

Колись у Карпатах вірили: хто бере траву без подяки, тому вона не допоможе.

Марія завжди пам'ятала цей звичай.

Раптом біля воріт почулося тихе рипіння.

— Доброго ранку, тітко Маріє...

На подвір'я зайшла Оленка — молода дівчина із сусідньої хати.

— Мир вам, дитино.

— Чула... молоді знову на Купала до лісу збираються.

Марія зітхнула.

— Чула.

— Кажуть, папороть цього року може зацвісти.

Стара знахарка на мить завмерла.

— Не все, що люди шукають, варто знаходити.

Оленка здивовано нахилила голову.

— Але ж легенда каже: хто знайде квітку папороті, тому відкриються всі скарби.

Марія сумно всміхнулася.

— Люди завжди пам'ятають лише половину легенди.

— А другу?

Берегиня поставила кошик на землю.

— Наші прадіди казали: папороть показує не золото... а людське серце.

Оленка мовчки слухала.

— Якщо людина прийшла зі світлом у душі — побачить істину.

— А якщо ні?

— Тоді темрява знайде її раніше.

Вітер тихо захитав стару калину.

Марія перехрестилася.

— Недарма старі ґазди казали: "До квітки папороті не ноги ведуть, а доля."

Саме тоді до двору підійшла ще одна жінка.

То була Палажка — найстарша мешканка села.

Про неї говорили, що вона пам'ятає більше легенд, ніж усі книги світу.

— Маріє...

— Чого так рано?

Стара лише похитала головою.

— Учора вночі ліс не спав.

Марія насторожилася.

— Ти теж це відчула?

— Авжеж.

Палажка перехрестилася.

— Лісовик обходив свої володіння.

Оленка здивовано засміялася.

— Та невже ви ще вірите в лісовиків?

Обидві старенькі мовчки переглянулися.

Марія повільно відповіла:

— Не треба сміятися з того, чого не бачила.

Палажка тихо додала:

— Бо в Карпатах не все, що невидиме, є вигадкою.

Дівчина одразу посерйознішала.

— Вибачте...

Марія лагідно поклала руку їй на плече.

— Не бійся, дитино. Лісовик не зачепить доброї людини. Але він не любить гордих і тих, хто приходить до лісу лише за наживою.

Над селом задзвонив маленький церковний дзвін.

Люди почали виходити зі своїх хат.

Хтось ніс відра до криниці.

Хтось виганяв корову на пасовисько.

Діти босоніж бігали в росі.

Здавалося, життя тривало, як і сотні років тому.

Та ніхто з них ще не знав, що цієї ночі, у найглухішій частині прадавнього лісу, білий олень уже повів Ладу та Богдана стежкою, якою не ходили люди багато поколінь.

А над самими верхівками смерек невидимий погляд стежив і за селом, і за лісом.

Наче чекав тієї миті, коли зацвіте папороть, що, за переказами, розкриває не лише найпотаємніші бажання людини, а й пробуджує давні сили, які століттями спали в серці Карпат.

Село прокинулося ще до сходу сонця.

Туман, мов біле молоко, стелився над луками, а дзвони старої дерев'яної церкви повільно розливалися долиною. Люди виходили на подвір'я мовчазні. У кожного на обличчі читалося одне запитання.

Де Мирослава?

Біля хати знахарки Марії вже зібрався гурт селян.

Марія стояла на порозі, спираючись на різьблену палицю. Вітер колихав її сиве волосся, а темні очі дивилися кудись далеко — ніби не на людей, а крізь них.

Попереду стояв коваль Остап.

Його широкі плечі ніби згорбилися за останні дні.

— Маріє... — тихо промовив він. — Скажи хоч слово. Чи жива моя донька?

Знахарка довго мовчала.

Потім повільно поклала долоню на його руку.

— Не плач завчасно, Остапе.

Він затамував подих.

— Вона... повернеться.

У натовпі здійнявся гомін.

— Що?..

— Правда?..

— Коли?

Марія заплющила очі.

— До кінця цього року ваша донька знову ступить на рідну землю.

Остапові здалося, що серце ось-ось вискочить із грудей.

— То вона жива?

Знахарка лише тихо відповіла:

— Душа її ще не згасла.

Та це не означає, що шлях додому буде легким.

Селяни перезирнулися.

— То треба шукати!

— Не можна сидіти склавши руки!

— Ліс забирає тих, хто боїться.

Остап рішуче стиснув кулаки.

— Хто піде зі мною?

Першим вийшов старий мисливець Данило.

— Я знаю кожну карпатську стежину.

За ним ступив молодий пастух.

— І я піду.

Ще двоє чоловіків мовчки взяли сокири й смолоскипи.

Жінки почали швидко збирати в торби хліб, сушене м'ясо, сир, часник і лікувальні трави.

Одна зі старших жінок перехрестила пошуковців.

— Нехай Берегиня боронить вас від усякого лиха.

Марія раптом різко підняла руку.

Усі стихли.

— Пам'ятайте.

До заходу сонця можете шукати де завгодно.

Але коли місяць стане над вершинами...

не кличте Мирославу на ім'я.

Остап здивовано звів брови.

— Чому?

Знахарка важко зітхнула.

— Бо не тільки люди можуть відгукнутися на цей поклик...

По натовпу пробіг холодний шепіт.

Дехто несвідомо торкнувся натільного хрестика.

Інші відвернулися в бік лісу, де між смереками вже клубочився густий туман.

Марія прошепотіла майже нечутно:

— Карпатський ліс ніколи не буває порожнім. Якщо покличете її після заходу сонця... може прийти та, що лише носить її голос.