Розділ 7. Таємниця білого оленя. Мавка

Ніч опустилася на Карпати м'якою темною ковдрою. Дерева тихо шуміли, ніби перемовлялися між собою мовою, яку давно забули люди. Лише срібне світло місяця пробивалося крізь густі крони, малюючи на землі химерні візерунки.

Після зустрічі з відьмою Серафімою Лада не могла заспокоїтися.

Її серце відчувало: старенька приховала щось набагато важливіше, ніж сказала.

— Вона дивилася на мене так… ніби давно чекала, — тихо мовила дівчина.

Богдан мовчки підкинув у вогонь суху гілку.

Полум'я спалахнуло вище.

— Я теж це помітив, — відповів він. — Але зараз мене більше турбує інше.

— Білий олень?

Він лише кивнув.

— Якщо він справді існує, значить легенди не брешуть.

У цю мить нічний вітер доніс знайомий запах.

М'ята.

Папороть.

Волога річкова вода.

Лада різко підвела голову.

— Ти чуєш?

— Що саме?

— Хтось співає...

Десь далеко між деревами лунав дивний жіночий голос.

Він не був схожий на людський.

То був спів, який змушував серце стискатися від незрозумілого смутку.

Богдан зблід.

— Не ходімо туди.

— Чому?

— Дід казав... уночі так співають мавки.

Лада завмерла.

Мавки.

Лісові духи.

Колись бабуся Марія розповідала, що вони не завжди злі. Деякі лише охороняють свої володіння.

Та є й інші...

Ті, що заманюють людей назавжди.

Та спів ставав усе ближчим.

І Лада несподівано зробила крок уперед.

Наче її хтось кликав.

— Ладо!

Богдан схопив її за руку.

Дівчина здригнулася.

— Пробач... я навіть не помітила.

— Не слухай той голос.

Та було запізно.

Попереду між деревами з'явилося слабке зеленкувате світло.

Воно плавало між стовбурами, мов маленькі зорі.

Потім одна постать вийшла з туману.

Довге сріблясте волосся спадало майже до землі.

На голові світився вінок із білих лісових квітів.

Сукня була виткана ніби з місячного проміння.

Босі ноги майже не торкалися землі.

Навколо неї кружляли світлячки.

Лада не могла відвести погляду.

Жінка була неймовірно красивою.

Але її очі...

У них не було людського тепла.

Лише безмежний сум.

Мавка мовчки дивилася на Ладу.

Потім тихо усміхнулася.

— Донько лісу...

Голос був схожий на шелест листя.

— Ти прийшла.

— Ви... знаєте мене?

— Ліс знає кожного, хто народився під його захистом.

Богдан став попереду Лади.

— Не підходь ближче.

Мавка лише легенько засміялася.

— Я не ворог.

Принаймні... сьогодні.

Вона підняла руку.

І з темряви повільно вийшов...

Білий олень.

Його шерсть світилася так, ніби була зіткана зі снігу й місячного світла.

Величезні роги нагадували гілки старезного дуба.

Темні очі уважно дивилися на Ладу.

Весь ліс завмер.

Навіть вітер перестав шуміти.

Олень повільно наблизився до дівчини.

Він торкнувся її долоні прохолодним носом.

І в ту ж мить Лада побачила видіння.

Місячне озеро.

Русалка з довгим чорним волоссям.

Мирослава...

Вона стояла посеред води й плакала.

А над озером здіймалася чорна тінь.

Велетенська.

Нелюдська.

Від неї холола сама душа.

Мирослава простягнула руку.

— Ладо...

Допоможи...

Видіння обірвалося так само раптово.

Лада ледве втрималася на ногах.

Богдан підхопив її.

— Що сталося?

Вона важко дихала.

— Мирослава...

Вона в небезпеці.

Мавка сумно опустила очі.

— Час спливає.

Прокидається той, кого навіть духи бояться називати.

— Хто?

Та мавка лише похитала головою.

— Ви повинні самі знайти відповідь.

Бо якщо ні...

Місячне джерело стане останнім прихистком русалки.

І разом із нею загине рівновага між світом людей і світом духів.

Після цих слів мавка почала повільно розчинятися в срібному тумані.

Білий олень востаннє озирнувся на Ладу.

Його очі ніби просили не зволікати.

За кілька секунд у лісі знову запанувала тиша.

Лише далеко між деревами ще довго лунав сумний спів.

А Лада міцно стиснула в руці маленький срібний листок, який непомітно залишився на її долоні після дотику білого оленя.

Вона ще не знала, що саме цей листок незабаром відкриє дорогу до місця, куди не ступала нога жодної живої людини вже багато століть…

— Якщо він справді існує, значить легенди не брешуть...

Лада повільно підвела погляд до неба.

Місяць здавався надто великим, а його холодне світло робило ліс зовсім іншим. У темряві кожне дерево скидалося на велетня, що застиг у вічному чеканні. Вітер приніс запах хвої, сирої землі й якихось незнайомих трав.

Дівчина міцніше загорнулася в теплий плащ.

— Моя бабуся казала, — тихо озвалася вона, — що легенди народжуються не з вигадки. Вони народжуються тоді, коли люди бояться сказати правду.

Богдан уважно подивився на неї.

— Думаєш, білий олень — не просто дух лісу?

Лада не відповіла одразу.

Вона згадала погляд Серафіми. Старенька ніби хотіла щось сказати, але невидима сила змусила її мовчати.

— Думаю... він когось оберігає.

Запала тиша.

Раптом десь далеко почувся дивний звук.

Ні виття вовка.

Ні крик сови.

Щось зовсім інше.

Наче ліс глибоко вдихнув.

Полум'я багаття затремтіло.

Коники перестали сюрчати.

Навіть вітер раптом стих.

Богдан миттєво підвівся.

Його рука сама лягла на руків'я мисливського ножа.

— Ти чула?

Лада лише кивнула.

Її серце калатало так сильно, що здавалося, його почує весь ліс.

І тоді...

Між деревами промайнуло біле сяйво.

Лише на одну мить.

Наче клаптик місячного світла зійшов із неба й ожив.

— Олень... — ледве чутно прошепотіла Лада.

Та постать не зупинилася.

Вона ковзнула між смереками так легко, ніби не торкалася землі.