Розділ 6. Місячне джерело

Ніч у горах була дивною. Не страшною — ні, радше такою, що змушувала говорити пошепки, навіть коли поряд нікого не було. Лада й Богдан ішли вузькою стежкою поміж смерек, а місяць світив так яскраво, ніби хтось розлив срібло по верхівках дерев.

Повітря пахло мокрим камінням, м’ятою і чимось ще — ледь гіркуватим, наче полин після дощу.

— Ти теж це відчуваєш? — тихо спитала Лада, притискаючи до грудей торбинку з травами.

— Що саме?

— Наче нас хтось веде.

Богдан озирнувся. Позаду була тільки темрява лісу, а попереду — вузька стежка, яка звивалася між валунами.

— Після всього, що ми бачили, я вже не здивуюся, якщо нас справді ведуть, — сумно усміхнувся він.

Лада нічого не відповіла. Вона думала про Мирославу. Про те, як та сміялася колись біля річки, як бігала босоніж луками й плела вінки з ромашок. Важко було повірити, що тепер її подруга живе десь у глибині вод, серед русалок.

Стежка раптом обірвалася.

Перед ними відкрилася невелика галявина, схована між скелями. Посеред неї било джерело. Вода була такою прозорою, що видно було кожен камінець на дні, а над поверхнею тремтіло бліде місячне світло.

— Це воно… — прошепотіла Лада.

— Ти знаєш це місце?

— Бабуся колись розповідала. Казала, що в Карпатах є Місячне джерело. Хто прийде сюди з чистим серцем, той почує правду. А хто з брехнею — втратить дорогу назад.

Богдан мовчки став біля води. У віддзеркаленні він побачив не тільки себе й Ладу, а ще ніби темну жіночу постать за їхніми спинами.

Він різко обернувся.

Нікого.

— Ладо…

— Не рухайся, — раптом сказала вона.

З-за старої смереки повільно вийшла жінка.

Вона була висока, худорлява, у темному плащі, підперезаному мотузкою з сушених трав. Довге сиве волосся спадало на плечі, а в руках вона тримала криву дерев’яну палицю, обвиту плющем.

Її очі були незвичайні — світлі, майже срібні.

— Довго ж ви шукали це місце, — промовила жінка.

Голос у неї був спокійний, але такий, що від нього мороз ішов шкірою.

Богдан інстинктивно став перед Ладою.

— Хто ви?

Жінка усміхнулася краєчком губ.

— У різних селах мене називають по-різному. Для когось — відьма. Для когось — знахарка. А для лісу я просто Серафіма.

Лада відчула, як серце забилося швидше.

— Ви знаєте про Мирославу?

Серафіма підійшла до джерела й торкнулася води кінчиками пальців. Кола розійшлися по поверхні, і місячне світло стало яскравішим.

— Знаю, — тихо відповіла вона. — Я бачила ту ніч, коли вода забрала її.

Богдан різко підняв голову.

— То її можна повернути?!

Серафіма довго дивилася на нього, ніби зважувала кожне слово.

— Повернути можна лише того, хто сам хоче повернутися.

— Вона хоче! — гаряче вигукнув Богдан. — Вона просто… вона думає, що я її зрадив.

— А ти не зрадив? — спокійно спитала відьма.

Слова вдарили сильніше за ляпас.

Богдан опустив очі.

— Це мій батько все зіпсував. Через нього вона пішла до річки тієї ночі.

— Але ти мовчав, — сказала Серафіма.

Лада поклала руку йому на плече.

— Він був дитиною.

— А наслідки дитячого мовчання іноді живуть довше за людей, — тихо відповіла відьма.

Джерело раптом заворушилося. На мить у воді промайнуло обличчя Мирослави — бліде, з довгим темним волоссям і очима, в яких змішалися біль і надія.

Богдан зробив крок уперед.

— Мирославо!

Відображення зникло.

Серафіма підняла голову до місяця.

— Вона чує тебе. Але між вашим світом і її світом стоїть давня клятва води.

— Як її зламати? — прошепотіла Лада.

Відьма подивилася на них уважно.

— Для цього вам доведеться знайти те, що сховане в горах ще з часів перших мольфарів. І зробити це до ночі Івана Купала.

Вітер пройшовся галявиною, і смереки зашуміли так, ніби перешіптувалися між собою.

Серафіма ступила в тінь дерев.

— Завтра на світанку вирушайте до Чорного хребта. Там починається стежка, якої не бачать звичайні люди.

— Зачекайте! — гукнув Богдан. — Ви підете з нами?

Відьма вже майже зникла між смереками.

— Ні, хлопче. Цю дорогу кожен проходить сам.

І тільки коли темрява поглинула її постать, Лада помітила біля джерела маленький мішечок із сушеним полином та срібною ниткою.

На ньому було лише одне слово:

«Пам’ятайте».

Галявина знову стала тихою, але тепер Богдан був певен: Мирослава жива. І десь під водою вона теж чекає на відповідь.

Вона ще пам'ятає мене... — тихо прошепотіла Лада.

— Так, — відповів Богдан. — Але щось тримає її там. Вона ніби бореться сама із собою.

Раптом попереду спалахнуло дивне синє світло.

Здавалося, серед дерев загорілася маленька зірка.

Світло ставало дедалі яскравішим.

Лада відчула аромат полину, м'яти й чебрецю.

— Це не звичайний вогонь... — прошепотіла вона.

І тоді з темряви почувся старечий голос:

— Не кожен, хто шукає русалку, готовий почути правду.

З-за великого дуба повільно вийшла жінка.

На вигляд їй було далеко за сімдесят, але рухалася вона легко, майже безшумно. Її довге сріблясте волосся спадало до пояса, а темно-зелений плащ був оздоблений вишивкою із сонячних знаків та дубового листя.

На шиї висіли намиста з бурштину, сушених ягід горобини та маленьких мішечків із травами.

У руках вона тримала різьблений посох із гілки старого ясена.

Очі жінки були незвичайними.

У них світилися відблиски самого лісу.

— Ви... Серафіма? — несміливо запитала Лада.

Жінка всміхнулася.

— Колись мене так називали люди. Тепер мене знають лише дерева, вітер і духи.

Богдан мимоволі ступив уперед.

— Ви знахарка?

— Відьма... знахарка... берегиня... Люди люблять вигадувати назви. Я лише слухаю ліс.

Серафіма уважно подивилася на Ладу.

— Ти онука Марії.

Лада здригнулася.

— Ви знали мою бабусю?

— Ми разом збирали папороть у ніч на Купала. Разом лікували дітей. Разом ховали те, про що людям краще не знати.