Розділ 5. Стежка, якої немає на картах

Ранок був тихим, але ця тиша не заспокоювала.

Вона жила. Дихала. Прислухалася до кожного кроку тих, хто наважився зайти так далеко.

Лада востаннє озирнулася на галявину, де серед білосніжних квітів залишилася Місячна квітка. Вона була ще закритою, але її сріблясте світло вже пробивалося крізь тонкі пелюстки, мов тихий подих надії.

— Ходімо, — сказала Марія. — Ми знайшли те, заради чого прийшли. Тепер ліс сам вирішить, чи дозволить нам повернутися.

— Хіба назад є лише одна дорога? — запитав Богдан.

Знахарка сумно всміхнулася.

— У прадавньому лісі дороги живуть власним життям. Стежка, якою ми прийшли, може вже зникнути.

Богдан мимоволі озирнувся.

І завмер.

Позаду більше не було галявини.

Не було каменя.

Не було навіть стежки.

Лише густі папороті та високі смереки.

— Як?.. Ми ж...

— Не дивуйся, — тихо сказала Марія. — Це Стежка, якої немає на картах. Її знаходять лише ті, кого покликав ліс.

Лада мовчала.

Їй чомусь зовсім не було страшно.

Навпаки.

Здавалося, вона повернулася туди, де вже колись була. Дерева ніби впізнавали її. Легкий вітер торкався рудого волосся так лагідно, наче чиїсь теплі долоні.

Фелікс несподівано застрибнув їй на плече й голосно замуркотів.

— Тобі теж тут подобається? — усміхнулася дівчина.

Кошеня потерлося мордочкою об її щоку.

Богдан дивився на це мовчки.

— Він нікого так не слухає, — тихо сказав він. — А біля тебе поводиться так, ніби знає все життя.

— Можливо, він просто відчуває добре серце, — відповіла Лада.

Хлопець сумно усміхнувся.

— Хотів би я, щоб Мирослава могла сказати про мене те саме...

Його слова повисли між деревами.

Лада не знала, що відповісти.

Вона бачила, як він картає себе.

І це було справжнім.

Але жоден біль не міг повернути минуле.

Марія раптом підняла руку.

— Тихо.

Усі завмерли.

Десь неподалік почувся дитячий сміх.

Дзвінкий.

Легкий.

Наче серед лісу бавилися малі діти.

Богдан здивовано озирнувся.

— Тут хтось живе?

— Не озивайся, — швидко прошепотіла Марія.

Сміх лунав дедалі ближче.

Лада помітила маленькі постаті, що миготіли між деревами.

Вони були схожі на дітей.

Босі.

У світлих сорочках.

Та їхні очі світилися золотим світлом.

— Хто вони? — ледве чутно запитала Лада.

— Лісові духи, — відповіла Марія. — Іноді вони набувають образу дітей, щоб перевірити людське серце.

Одна маленька постать підбігла майже впритул.

Дівчинка простягнула Ладі маленьку білу квітку.

Лада вже хотіла взяти її.

— Не смій! — різко вигукнула Марія.

Лада відсмикнула руку.

Тієї ж миті дитина засміялася.

Її сміх став чужим.

Моторошним.

Обличчя на мить змінилося, а золоті очі спалахнули холодним вогнем.

І вже за секунду постать розчинилася у тумані.

Богдан зблід.

— Це... що зараз було?

Марія повільно видихнула.

— Не всі мешканці цього лісу бажають людям добра. Вони не завжди нападають. Іноді достатньо одного необережного дотику, щоб людина назавжди загубила дорогу додому.

Лада міцніше стиснула полиновий оберіг.

— Я зрозуміла...

Знахарка лагідно подивилася на неї.

— Ні, дитино. Ти лише починаєш розуміти. Попереду ще багато випробувань.

Вони рушили далі.

А попереду, між густими смереками, повільно відкривалася вузька кам'яниста стежка.

Її не було ні на жодній карті, ні в жодній старій книзі.

Але саме вона мала привести їх до таємниці, яка багато століть залишалася прихованою від людських очей.

Лада завмерла.

Попереду не було нічого, окрім густого туману. Але варто було зробити ще один крок — і перед ними повільно відкрилася вузенька стежка. Вона ніби народжувалася просто з-під землі. М'який мох укривав її, а по краях росли папороті, дзвіночки, чебрець і сині лісові квіти, яких Лада ніколи раніше не бачила.

Сонячні промені ледве пробивалися крізь густі крони столітніх буків. У повітрі пахло мокрою землею, грибами, м'ятою та хвоєю. Десь далеко стукав дятел, а над струмком миготіли різнокольорові бабки.

— Який гарний ліс... — тихо прошепотіла Лада. — Наче казка.

Марія усміхнулася.

— Для когось це казка. Для когось — дім. А для тих, хто приходить із лихими намірами, він стає пасткою.

Богдан мовчки озирнувся.

— Тут так тихо...

— Не тихо, — відповіла знахарка. — Просто ти ще не навчився слухати.

Він прислухався.

І справді...

Шум листя був схожий на чиїсь далекі голоси. Вітер перегукувався між деревами, а струмок ніби тихенько наспівував старовинну колискову.

Фелікс раптом зіскочив із рук Лади й побіг уперед.

— Феліксе! Стій! — вигукнула дівчина.

Кошеня лише озирнулося, ніби кликало їх за собою.

— Хай іде, — спокійно сказала Марія. — Він бачить більше, ніж ми.

Лада здивовано глянула на неї.

— Невже звичайне кошеня теж відчуває магію?

— Він давно перестав бути звичайним.

Богдан насторожився.

— Ви хочете сказати...

— Колись зрозумієш, — тихо відповіла Марія.

Вони рушили далі.

Стежка ставала дедалі вужчою. Старі дерева переплітали свої гілки так високо, що утворювали зелений живий склеп. Сонячне світло пробивалося крізь листя золотими плямами, ніби сам ліс благословляв кожного, хто йшов із чистим серцем.

Лада зупинилася біля старезного дуба.

Їй здалося, що вона почула чиєсь лагідне шепотіння.

— Дякую... що прийшла...

Дівчина різко озирнулася.

— Ви щось сказали?

Марія похитала головою.

— Ні.

— А мені здалося...

Знахарка уважно подивилася на Ладу.

— Значить, дар прокидається швидше, ніж я думала.

Лада мовчала.

Вона приклала долоню до шорсткої кори дерева.

На мить їй здалося, що дуб теплий. Наче живий.

І серце чомусь забилося швидше.

Попереду стежка знову звернула між високими смереками.