Розділ 4. Голос із туману

Туман повільно розсіювався над річкою, але Лада все ще стояла нерухомо.

Їй здавалося, що варто лише заплющити очі — і вона знову почує голос Мирослави.

Тихий.

Теплий.

Та водночас сповнений такого болю, що серце стискалося від самої згадки.

Фелікс лагідно потерся об її ногу й тихо нявкнув.

Лада опустилася навпочіпки й узяла кошеня на руки.

— Вона справді була тут... Чи мені це наснилося?

Фелікс лише замуркотів і поклав голову їй на плече.

Марія підійшла ближче.

На її обличчі читалися і смуток, і полегшення.

— Ні, дитино. Це був не сон. Донька води вперше за багато років переступила межу між світами.

Лада мовчки дивилася на гладінь річки.

— Вона страждає...

— Так.

— І нічого не можна зробити?

Марія не відповіла одразу.

Вона зірвала тоненьку гілочку верби й повільно провела нею по воді.

Кола розійшлися по поверхні, немов сама річка слухала кожне її слово.

— Іноді навіть магія безсила перед людським вибором. Мирослава сама ступила у воду. Але її душа не стала злою. Саме тому вона не втратила здатності любити й берегти тих, хто їй дорогий.

Лада відчула, як на очі навернулися сльози.

— Вона покликала мене на ім'я... Вона пам'ятає мене.

— Пам'ятає. Бо справжню любов і рідну душу вода не здатна змити.

Вони рушили вузькою стежкою вглиб лісу.

Повітря пахло хвоєю, вологою землею та дикими травами.

Сонце пробивалося крізь густі крони дерев, малюючи на землі золоті візерунки.

Десь удалині лунав стукіт дятла.

Лада йшла мовчки.

Її думки поверталися до Мирослави.

«Невже вона приречена навіки залишитися русалкою?..»

— Про що думаєш? — тихо запитала Марія.

— Про неї...

— Я знала.

Лада зітхнула.

— Бабусю... Якщо існує магія, може, існує й спосіб повернути її?

Марія зупинилася.

Її очі стали серйозними.

— Є легенди... Але легенди не завжди мають щасливий кінець.

— Розкажіть мені.

Стара знахарка подивилася на стару смереку.

— Кажуть, раз на сто років цвіте Квітка Місячної Роси. Хто знайде її до світанку й пройде всі випробування, той зможе попросити духів про одне бажання.

Лада затамувала подих.

— Одне?

— Лише одне.

— І вони можуть повернути людину?

Марія опустила погляд.

— Ніхто цього не знає. Бо ще ніхто не повертався після тієї дороги.

Раптом Фелікс різко зістрибнув із рук Лади.

Кошеня насторожилося.

Його вушка здригнулися.

Воно дивилося в густий туман, що несподівано почав опускатися між деревами.

— Феліксе... — покликала Лада.

Та він не ворухнувся.

І саме тоді з туману почувся голос.

Тихий.

Ледь чутний.

— Допоможіть...

Лада завмерла.

— Ви чули?

Марія насупилася.

— Не озивайся.

— Але там хтось просить про допомогу!

Голос пролунав знову.

Цього разу ближче.

— Ладо...

Дівчина здригнулася.

— Це ж моє ім'я...

Марія різко схопила її за руку.

— Не роби жодного кроку!

— Чому?

— Бо не кожен голос у тумані належить

— Бо не кожен голос у тумані належить людині.

Лада мовчала.

Голос лунав знову.

Такий знайомий...

Такий сумний...

Ніби хтось благав урятувати його.

Її серце розривалося між бажанням допомогти й словами знахарки.

І в цю мить у густому молочному тумані повільно почала вимальовуватися чиясь постать...

Лада не могла відвести погляду від постаті лісовика.

Його бурштинові очі ніби бачили не лише людей, а й їхні спогади, страхи й надії. Старий дух мовчав, а довкола панувала така тиша, що було чути, як із гілок повільно скочуються краплі дощу.

Марія першою порушила мовчання.

— Ми знали, що ти прийдеш.

Лісовик повільно кивнув.

— Час настав. Те, що було розірване, ще можна з'єднати... Але ціна буде високою.

Лада здригнулася.

— Про що ви говорите?

Старий дух перевів погляд на неї.

— Про Мирославу.

Ім'я русалки пролунало так несподівано, що Лада завмерла.

— Її ще можна врятувати? — тихо запитала вона.

Лісовик відповів не одразу.

— Душа Мирослави ще не стала повністю частиною річки. Вона стоїть між двома світами. Якщо знайти Місячний Цвіт, її ще можна повернути.

— Місячний Цвіт?.. — перепитала Лада.

Марія важко зітхнула.

— Я боялася, що почую саме ці слова...

У цей момент за деревами почувся швидкий тупіт.

На галявину вибіг Богдан.

Його одяг був мокрий після дощу, волосся прилипло до чола, а в очах читалися втома й відчай.

— Ладо! Пані Маріє! Я всюди вас шукав!

Він зупинився, побачив лісовика й зблід.

— Хто... хто це?

— Не бійся, — спокійно сказала Марія. — Він не ворог.

Богдан важко ковтнув.

— Я... я знаю, як урятувати Мирославу.

Лада різко повернулася до нього.

— Що ти сказав?

— Старий дядько Остап розповів мені давню легенду. Якщо знайти Місячний Цвіт, який розквітає лише раз на рік під повним місяцем, можна повернути душу, що ще не загубила людську пам'ять.

Лада уважно дивилася на хлопця.

— Тепер ти хочеш її врятувати?

Богдан опустив голову.

— Запізно зрозумів, що накоїв. Я не переставав думати про неї... Якщо є хоча б один шанс, я мушу його використати.

Лада мовчала кілька секунд.

Потім тихо сказала:

— Богдане... ти загубив не лише її серце. Ти загубив її вільну душу. І тепер хочеш повернути те, що сам зруйнував.

Хлопець не став виправдовуватися.

— Я знаю. І якщо доведеться віддати власне життя, щоб вона знову побачила сонце, я зроблю це.

Марія подивилася на нього уважним поглядом.

— Не кожне каяття приходить вчасно... Але щире каяття теж має силу.

У цей час до них підійшов дядько Остап.

Сивий чоловік сперся на різьблений ціпок і тихо мовив:

— До заходу сонця всі залишайтеся вдома. Підготуйтеся до дороги. Бо шлях до Місячного Цвіту починається лише тоді, коли над прадавнім лісом сходить повний місяць.