Розділ 3. Полиновий оберіг

Перші промені сонця ще не встигли торкнутися верхівок дерев, коли Лада прокинулася.

За вікном стояла тиша. Та не звичайна, ранкова, а така, що змушувала серце прислухатися до кожного шереху.

Фелікс спав, згорнувшись клубочком біля печі. Та щойно Лада підвелася, кошеня розплющило очі й тихенько нявкнуло.

— Уже не спиш, мандрівнику? — усміхнулася вона, погладивши його по чорній шерсті.

Фелікс замуркотів і потерся об її ноги.

Лада відчинила двері.

Прохолодне ранкове повітря наповнило груди. Над лугом стелився легкий туман, а трава блищала сріблястою росою.

Вона вже хотіла йти до криниці, коли побачила Марію.

Стара знахарка повільно наближалася стежкою. У руках вона несла невеликий полотняний згорток.

— Доброго ранку, бабусю Маріє.

— Доброго, дитино.

Марія уважно подивилася на Ладу.

— Цієї ночі ти добре спала?

— Майже ні. Мені снився ліс... І ніби хтось кликав мене по імені.

Знахарка лише кивнула.

— Я так і думала.

Вона розгорнула полотно.

Усередині лежав невеликий оберіг, сплетений із висушеного полину, звіробою та синіх волошок. Його перев'язувала червона нитка.

Лада обережно взяла його до рук.

— Який він гарний...

— Це не прикраса.

Марія говорила серйозно.

— Це полиновий оберіг. Його плели ще мої прабабусі. Він захищає того, хто носить його з чистим серцем.

Лада уважно розглядала кожну травинку.

Від оберега ледь відчутно пахло літом, сонцем і гіркуватим полином.

— Чому саме полин?

Марія усміхнулася.

— Бо полин пам'ятає дорогу додому. Кажуть, якщо людина заблукає не лише в лісі, а й у власній душі, його запах допоможе знайти правильний шлях.

Лада міцніше стиснула оберіг.

— А якщо цього буде замало?

Марія лагідно торкнулася її плеча.

— Тоді слухай своє серце. Воно рідко помиляється.

На мить вони замовкли.

З лісу долинув спів солов'я.

Раптом Фелікс насторожився.

Його шерсть стала дибки, а бурштинові очі втупилися в темний ліс.

— Що сталося? — тихо запитала Лада.

Кошеня тихо зашипіло.

Марія теж це помітила.

Вона перевела погляд на дерева.

— Ми не самі...

Вітер повільно колихнув гілки.

Між стовбурами промайнула висока постать у довгому сірому плащі.

Лише на одну мить.

І одразу зникла.

Лада відчула, як серце забилося швидше.

— Ви теж це бачили?

Марія повільно кивнула.

— Так.

— Хто це був?

Знахарка міцніше стиснула свою палицю.

— Не знаю... Але він спостерігає за тобою.

Лада мимоволі притиснула оберіг до грудей.

— Мені страшно...

Марія лагідно усміхнулася.

— Страх — це не слабкість, дитино. Слабкість — дозволити страху керувати собою.

Вона зробила крок назустріч Ладі.

— Сьогодні ми підемо до Серця прадавнього лісу. Там ти зробиш свій перший крок на шляху берегині.

Лада перевела погляд на густий ліс.

Його крони ховали безліч таємниць.

Попереду чекали випробування, нові друзі й небезпечні вороги. Але десь у глибині душі вона відчувала: саме сьогодні починається її справжня історія.

Марія ще кілька хвилин мовчки дивилася на темний ліс. Потім повільно опустилася на стару дерев'яну лаву біля хати й жестом запросила Ладу сісти поруч.

Фелікс одразу застрибнув дівчині на коліна, вмостився клубочком і тихо замуркотів. Здавалося, навіть маленьке кошеня відчувало, що зараз прозвучить щось дуже важливе.

— Знаєш, чому я подарувала тобі саме полиновий оберіг? — тихо запитала Марія.

Лада похитала головою.

Стара знахарка уважно погладила сухі стебла полину.

— Бо в Карпатах із давніх-давен існує легенда, яку нині пам'ятають лише найстарші знахарі. Її вже майже ніхто не розповідає дітям. Люди поспішають, забувають слухати ліси й річки, а разом із цим зникають і старі історії. Та легенди не вмирають. Вони терпляче чекають, поки хтось знову захоче їх почути.

Лада затамувала подих.

Марія підняла очі до неба, ніби бачила перед собою далеке минуле.

— Кажуть, що багато століть тому Карпати були зовсім іншими. Ліси були густішими, дерева — вищими, а річки настільки чистими, що в них відбивалися зорі навіть удень. Люди жили поруч із природою, не боялися її й не прагнули підкорити. Вони знали: кожне дерево має душу, кожне джерело пам'ятає свою історію, а кожна квітка може стати ліками або отрутою — залежно від того, з якими думками її зірвати.

Вітер тихо хитнув гілки старого дуба.

— У ті часи, — продовжила Марія, — жила перша Берегиня. Ніхто вже не пам'ятає її справжнього імені. У легендах її називають лише Донькою Лісу. Вона ніколи не брала більше трав, ніж було потрібно, завжди дякувала землі за її дари й берегла кожну живу істоту. Кажуть, дикі звірі не боялися її, птахи сідали їй на руки, а навіть вовки проводжали її додому в найтемніші ночі.

Лада мимоволі усміхнулася, уявляючи цю дивовижну жінку.

— Але одного дня в гори прийшла темрява, — голос Марії став тихішим. — Не та, що приходить після заходу сонця. Інша. Та, що народжується в людських серцях. Люди захотіли більше влади, більше золота, більше землі. Вони почали вирубувати священні гаї, отруювати річки, забувати старі обітниці. І тоді ліс перестав відкривати їм свої стежки.

Стара знахарка міцніше стиснула палицю.

— Саме тоді з'явилися мавки, які оплакували зрубані дерева. Лісовики стали ще пильніше охороняти прадавні хащі. Русалки перестали довіряти людям. А духи гір сховали свої таємниці так глибоко, що знайти їх могли лише обрані.

Лада мовчала. Їй здавалося, що вона чує ці давні голоси серед шуму дерев.

— Перед тим як зникнути, перша Берегиня сплела оберіг із полину, звіробою та папороті, — продовжила Марія. — Вона сказала: "Прийде день, коли народиться дівчина, яка знову почує голос лісу. Якщо її серце залишиться чистим, вона поверне рівновагу між людьми та природою."

Марія подивилася Ладі просто в очі.