Розділ 2. Хатина старої знахарки

Дощ почався ще до світанку.

Великі краплі важко спадали на листя, ніби сам ліс намагався змити з себе чужий біль. Стежка до хатини знахарки Марії була мокрою, але Лада майже бігла. Серце не знаходило спокою від тієї миті, коли стара жінка наказала їй прийти зранку.

Хатина стояла на узліссі, схована між старими дубами. Її вкривав густий мох, а над стріхою сушилися пучки полину, чебрецю та звіробою. З димаря повільно здіймався сизий дим.

Лада тихо постукала.

— Заходь... Я вже чекала, — пролунав слабкий голос.

У хатині пахло травами, воском і деревиною. На столі горіла свічка, хоча надворі вже світлішало. Марія сиділа біля вікна, але цього разу виглядала зовсім інакше. Її руки тремтіли, а зморшки ніби стали ще глибшими.

— Сідай, дитино.

Лада мовчки виконала прохання.

Декілька хвилин Марія дивилася у полум'я свічки.

— Ти хочеш знати, чому останніми днями ліс говорить до тебе голосніше?

Лада кивнула.

— Хочу...

Марія важко зітхнула.

— Бо час настав.

У хатині запала така тиша, що було чути, як за вікном стікає вода з листя.

— Ти пам'ятаєш Мирославу?

Лада здригнулася.

— Доньку коваля? Ту... що зникла біля річки?

— Вона не просто зникла.

Лада мовчала.

— Вона померла.

Ці слова впали між ними, мов камінь.

— Але... чому?

Марія повільно заплющила очі.

— Через хлопця.

Лада підвела голову.

— Його звали Богдан.

Він був вродливим, умів гарно говорити, легко завойовував довіру. Мирослава покохала його всім серцем, не залишивши в душі місця для сумнівів.

Та коли настав час виконати обіцянку, Богдан вибрав іншу. Доньку заможного господаря.

Не через кохання.

Через вигоду.

Він проміняв щире серце на багатство.

— Мирослава не витримала, — тихо сказала Марія. — Її біль став сильнішим за бажання жити.

Лада опустила очі.

— Як можна так зрадити людину?..

Марія сумно всміхнулася.

— Люди часто ранять сильніше, ніж будь-яка нечисть.

За вікном загримів грім.

Полум'я свічки здригнулося.

Стара різко повернула голову до дверей.

Її обличчя зблідло.

— Ладо...

— Що сталося?

Марія майже пошепки сказала:

— Швидко... закрий двері.

— Чому?

— Бо... він уже поруч.

— Хто?

Марія підвелася так різко, що мало не впала.

— Не питай! Закривай!

Лада кинулася до дверей і міцно засунула дерев'яний засув.

У ту ж мить щось важко вдарило у двері зовні.

Раз.

Другий.

Третій.

Не людина.

Занадто повільно.

Занадто важко.

Наче хтось обходив хатину, торкаючись стін довгими кігтями.

Лада завмерла.

— Хто це?..

Марія перехрестилася.

— Той, хто почув, що твій дар прокинувся.

Свічка згасла.

І в темряві за вікном на мить спалахнули два жовтуваті очі.

Лада не відводила погляду від дверей.

Удари стихли так само раптово, як і почалися.

Марія важко сіла на лаву й заплющила очі.

— Він пішов... Поки що.

— Хто це був? — тихо запитала Лада.

— Не час тобі знати. Спочатку ти повинна зрозуміти іншу історію. Інакше зробиш ту саму помилку...

— Яку?

Марія гірко усміхнулася.

— Помилку Мирослави.

Лада опустила голову.

— Не можу зрозуміти... Чому Богдан так учинив? Він що, не кохав її? Невже не розумів, що своїми словами вбиває людину?

Стара довго мовчала.

— Розумів.

— Тоді чому?

— Бо не всі люди мають силу йти за серцем. Дехто все життя слухає страх.

Тим часом... кілька місяців тому.

Богдан стояв посеред двору, стискаючи в руках сокиру.

До нього швидкими кроками наближався батько.

— Що я сьогодні почув?! — гримнув він так, що навіть собака під тином завив.

Богдан мовчав.

— Кажуть, ти збираєшся сватати доньку простого коваля?

— Я люблю Мирославу...

Старий так сильно вдарив кулаком по столу, що дерев'яний кухоль упав на землю.

— Любиш?!

— Так.

— Любов не нагодує родину!

Він підійшов зовсім близько.

— Послухай мене уважно. Донька старости принесе тобі землю, худобу, гроші й повагу. А Мирослава... Що вона має?

Богдан мовчав.

— Нічого!

— Але...

— Жодних "але"!

Батько схопив його за плечі.

— Я все життя працював, щоб наш рід піднявся. І ти одним своїм коханням хочеш усе знищити?

— Тату...

— Забудь про неї!

— Я не можу...

— Зможеш!

Старий різко відпустив його.

— Через тиждень ти підеш сватати Олену.

— Я не хочу.

— Не питаю, чого ти хочеш!

Богдан опустив голову.

Йому здавалося, ніби серце розривається навпіл.

Він справді кохав Мирославу.

Але все життя боявся перечити батькові.

Того вечора він так і не наважився прийти до Мирослави.

Він лише передав через знайомих, що між ними все скінчено.

Через кілька днів.

Богдан поспішав до річки.

— Мирославо!

Вона не відповідала.

На березі лежав лише сплетений вінок із волошок.

А поряд стояла її мати.

Заплакана.

Знесилена.

— Ти запізнився...

У Богдана похололо всередині.

— Де вона?

Жінка не могла вимовити жодного слова.

Лише показала рукою на темну воду.

Богдан кинувся до річки.

— Мирославо!

Луна понесла його крик понад водою.

Відповіді не було.

Лише легкі хвилі торкнулися берега.

Він упав на коліна.

— Пробач... Пробач мене...

Та було вже пізно.

Десь у самій глибині річки Мирослава вже відкривала очі в новому світі.

Людське серце ще пам'ятало Богдана.

Але в її погляді вже народжувалася магія води, що поволі стирала біль, залишаючи тільки холодну, мов річкова течія, тугу.

Саме тієї миті над водою промайнув сріблястий хвіст русалки, і стародавні духи прошепотіли:

— Відтепер ти належиш річці. Але одного дня ваші дороги ще перетнуться... І тоді він зрозуміє справжню ціну свого вибору.