13.Духовні стежки селища, свято Спаса та теплі зустрічі.

Наш побут у селищі не обмежувався лише стінами реабілітаційного центру. Інколи ми з сестрою виходили до місцевих селищних магазинчиків, купували щось солодке, смачні цукерки або плитку шоколаду, щоб порадувати себе після важкого дня процедур. Ці прості радощі додавали тепла у наші вечори.

Особливою датою для нас стало 4 серпня 2025 року. Ми з сестрою щойно прибули до реабілітаційного центру, саме напередодні величного свята Спаса. У щоденній метушні та дорозі, ми й не подумали заздалегідь купити нам фрукти для освячення. Серце трохи щеміло від думки, що залишимося без свяченого яблука чи грушки в такий день. Проте Господь через людську доброту не залишає нікого. Одна вчителька нашої школи, яка живе в цьому селищі, дізнавшись про це, спрезеньувпла нам цілий пакунок із вже освяченими яблуками, грушами та сливами.

А вже в обід, коли ми зійшлися до їдальні, виявилося, що хвилюватися й поготів не було потреби: для всіх хворих у центрі було закрито великий святковий стіл із посвяченим фруктами. Їх подарував усім нам один відомий місцевий священник - син одного вже покійного, але глибоко шанованого душпастиря. Ми відчули неймовірну радість і спокій у душі від того, що змогли повноцінно відсвяткувати це велике релігійне свято серед щирих людей.

Наші вечірні прогулянки селищем стали справжньою віддушиною. Ми повільно крокували єдиною довгою дорогою через усе селище. Шлях пролягав повз дві величні святині - православну та греко-католицьку церкви. Навіть коли їхні двері були зачинені, ми зупинялися на подвір'ї кожного з храмів. Стаючи у тиші, ми щиро молилися за наше здоров'я, за щасливе перебування, за лікарів, медсестер і всіх хворих у центрі, і, звісно ж, за мир у нашій країні та припинення війни.

Ця духовна дисципліна тривала й у палаті: щоранку та щовечора ми з сестрою молилися, в я обов'язково читав Святе Письмо, в кожного вечора ходив до бані у своїй кімнаті, щоб помити й освіжити втомлені ноги.

Часто ми ходили на місцевий селищний стадіон, де близько однієї години прогулювалися пішки по бігових доріжках або займалися на спортивних снарядах. Там вирувало своє життя й зав'язувалися цікаві знайомства. Ми познайомилися з трьома неймовірними людьми - двома жінками та чоловіком-еоектриком. Це були щирі співрозмовники, які ділилися своїми життєвими історіями. Електрик усміхався й казав, що його знають люди, мабуть, усі, з усіх навколишніх сіл. В одна з жінок розказувала про своїх дітей - дочку та сина, який тепер з любов'ю та турботою доглядає за нею.

Запам'яталася нам і одна старша бабуся, яка приїхала на реабілітацію з далекого гірського села. Попри поважний вік і труднощі, вона щодня наполегливо ходила пішки на стадіон і трохи займалася на снарядному майданчику поруч із нами. У її очах, напевно, палахкотіло таке шалене прагнення жити й бути здоровою, що це надихало кожного, хто опинявся поруч 

Коли ж наш час реабілітації добіг кінця,ми з сестрою сідали в автобус-маршрутку до міста. На сходах закладу з нами тепло та суттєво попрощалася одна викладачка - жінка, з якою ми кожного дня ділили один стіл у їдальні та встигли здружитися. Це було прощання з відчуттям світлого суму, адже за ці два з половиною тижнями всі стали однією великою родиною.