8. Замість епілогу: Надія, що долає відстань.

Я не знаю, чи знає моє та моєї рідної сестрички імена та прізвище, які подарували їй хвилини радості серед лікарняної рутини. Це й неважливо. Головне - те ефемерне, але глибоке почуття єдності, яке виникає між людьми в моменти спільних випробувань.

І до і після її виписки ми із сестрою продовжували наш режим: ми обидвоє ходили на місцевий селищний стадіон, на якому місцева команда в цей час вже не грала, для тренувальної ходьби, і цей стадіон із невеличкими трибунами та роздягальнями футболістів був розташований зовсім поруч, у якихось 10-15 хвилинах ходьби від приміщень корпусу для реабілітації. Ми там на ходьбі познайомилися із чудовими та добро-привітними людьми, із їхнім гарним та цікавим життям. Були там і колишні наші учні на стадіоні, хлопці та дівчата. Зустріли недалеко ми і нашу племінницю. Крокуючи по бігових доріжках під відкритим небом, я інколи часто згадував Олю та її залізний столик у коридорі реабілітації, біля телевізора та книжкової полиці.

Я не знаю справжньої причини її хвороби - від чого це сталося з її ногами, і яка медична таємниця криється за її діагнозом. Але моя головна думка, мій щоденний посил до Неба залишається незмінним: Дай Боже, аби їй було добре! Аби вона впевнено ходила своїми ногами, виховувала дітей, раділа чоловікові та ніколи більше не потребувала допомоги лікарняних столиків. Нехай краса її душі та тіла ніколи не згасає, а здоров'я повернеться повністю, повною мірою.

***

Нехай Господь береже Олю та дарує їй міцні кроки у щасливе майбутнє.