Глави 22, 23

Глава 22: Гнівна Колиска

Шлях до "Колиски" був схожий на марення. Ліріан майже не спав, підтримуючи в собі життя за допомогою залишків поживних концентратів і чистої сили волі. Він постійно контролював показники стазисної капсули, де в крижаному спокої спала Райла, і вів корабель крізь порожнечу, наче автомат. Усі його думки, вся його енергія були спрямовані на одну мету. Вода. Йому потрібна була вода.

Коли вони нарешті вийшли з гіперпростору в системі "Колиски", видовище, що відкрилося перед ним, на мить повернуло йому надію. Планета була дивовижною. Величезна, синьо-біла куля, майже повністю вкрита океаном, по якому пливли величні, білосніжні хмари. Здалеку вона нагадувала йому Еліару, якою та мала бути.
— Мнемо, аналіз атмосфери та поверхні, — прохрипів Ліріан, його голос був слабким.
Аналізую, Архітекторе, — відповів Мнема, його власний голос теж звучав втомлено, але стабільно. Атмосфера... придатна для дихання, високий вміст кисню. Вода… так, це H₂O. Але… є щось дивне. Потужні, хаотичні електромагнітні збурення. Постійні шторми небаченої сили. Я не бачу жодного острівця, жодної ділянки суші. Лише океан. І цей океан… він неспокійний.

Ліріан направив шатл вниз, пробиваючись крізь густі хмари. Коли вони вийшли з них, він зрозумів, що мав на увазі Мнема.
Під ними вирував не просто океан. Це було живе, розлючене пекло. Хвилі, заввишки з хмарочоси, здіймалися і падали з оглушливим ревом. Вітер свистів так, що, здавалося, готовий розірвати обшивку шатла. Блискавки, товсті, як стовбури дерев, безперервно били по темній, спіненій воді, змушуючи її на мить спалахувати сліпучим світлом.
— Це не шторм, — прошепотів Ліріан. — Це... постійний стан цієї планети.
Саме так, — підтвердив Мнема. Здається, "Колиска" — це дуже гнівна мати. Посадка на поверхню неможлива. Будь-який апарат буде знищено за лічені секунди.

Ліріан стиснув кулаки. Вони були так близько. Вода була прямо під ними. Але вона була недоступною.
— Ми не можемо сісти. Але, можливо, ми можемо її… зачерпнути? — він оглянув системи шатла. — У нас є вантажний люк і маніпулятор.
— Ризик величезний, Архітекторе. Нам доведеться спуститися в самісіньке серце шторму. Турбулентність може нас розірвати.

— У нас немає вибору, — твердо сказав Ліріан. Він подивився на крижану капсулу з Райлою. — В неї теж не було вибору, коли вона закрила мене собою.

Він почав повільно знижувати шатл, борючись із шаленими поривами вітру. Корабель трясло, кидало з боку в бік, як тріску. Ліріан, уп'явшись у штурвал, намагався стабілізувати його, його обличчя було мокрим від поту. Він спустився так низько, що солоні бризки гігантських хвиль били в ілюмінатор.
— Мнемо, відкривай вантажний люк! Висувай маніпулятор!

З черева шатла висунувся механічний маніпулятор з великим контейнером на кінці. Ліріан, керуючи ним за допомогою джойстика, спробував занурити його у воду. Перша спроба була невдалою — гігантська хвиля ледь не відірвала маніпулятор. Друга спроба. Контейнер занурився в ревучу воду і набрав кілька тонн солоної, брудної рідини.
— Є! — закричав Ліріан. — Підіймай!
Але тут планета вирішила показати свій справжній характер.

Щойно маніпулятор піднявся з води, як з глибини океану вирвалося щось величезне. Це не була тварина. Це була… хвиля свідомості. Потужний, псионічний удар, що вдарив прямо по кораблю. Але він був спрямований не на метал. Він був спрямований на розум.
АРХІТЕКТОРЕ! — закричав Мнема. Псі-атака! Невідомого походження! Захисні системи... не витримують!
Ліріан відчув, як у його голову вривається щось чуже. Щось древнє, самотнє і неймовірно розлючене. Він побачив уривки чужих спогадів: тихий, спокійний океан. Дивні, кристалічні міста на дні. Істоти, що складалися з чистої енергії, що плавали у воді. А потім — біль. Прибульці. "Руйнівники". Їхні кораблі, що отруювали воду, щось видобуваючи. Війна. І вибух. Величезний, що струсонув усю планету і перетворив її на це кипляче пекло.
Ця планета не була гнівною. Вона була поранена. І вона вважала будь-який корабель, що наближався, ворогом.

— Воно… воно живе! — видихнув Ліріан, борючись із психічним тиском, що загрожував розчавити його свідомість. — Весь океан — це єдина розумна істота! І вона нас ненавидить!

Океан відповів. Вода під шатлом почала здійматися, утворюючи гігантське водяне щупальце. Воно тягнулося до них, збираючись розчавити їх, як муху.
— Ми не витримаємо прямого удару! — кричав Мнема.

Ліріан був на межі. Його тіло було виснажене, розум — під атакою. Він не міг боротися з цілою планетою.
Він знову заплющив очі. Але цього разу він не шукав гармонію всередині себе. Він згадав інше. Голос Іві, сповнений лайки та впертості. Обличчя Райли, що кинулася його захищати.
Він зрозумів, що його "пісні" тут не допоможуть. Потрібно було щось інше. Не гармонія. А співпереживання.
Він відкрив свій розум. Але не для атаки. А для діалогу. Він не став захищатися від психічного удару. Він прийняв його. І у відповідь послав не свою силу, не свою владу.
Він послав свій власний біль.
Він показав Океану все: квітучу Еліару, "Жнива", свою провину, свою самотність. Він показав йому розбитий корабель, замерзлу Райлу і свою відчайдушну надію її врятувати. Він не просив. Не вимагав. Він просто поділився своїм болем.

«Я не твій ворог, — пролунала його думка, що неслася крізь шторм. — Я такий же, як і ти. Поранений. Самотній. І я лише намагаюся врятувати те, що мені дороге».

Психічний тиск ослаб. Гігантське водяне щупальце завмерло за кілька метрів від шатла, а потім повільно, неохоче, опало назад, в океан. Шторм не вщух, але його сліпа лють, спрямована на них, зникла.
Океан відступив. Він не став другом. Але він дозволив їм жити.