Глави 7, 8, 9

Глава 7: Ціна Гармонії

Повернення до торгового поста було мовчазним. Сонця схилялися до горизонту, фарбуючи іржаві гори в багряні кольори. Ліріан ніс на плечі важкий енергоелемент, а Райла — два граві-стабілізатори. Її поранене плече, вкрите напівпрозорою плівкою від регенератора, майже не турбувало її, але шок від побаченого — і від магії, і від руйнування — не минав.

Вони увійшли в бар. За столиками все так же сиділи похмурі найманці, але цього разу, побачивши їхню здобич, вони завмерли. По каньйону вже, напевно, прокотилася чутка про вибух старого крейсера. І ось двоє, що пішли туди, повертаються. Не просто живі, а з легендарними артефактами в руках.

Скри'іт-бармен, витираючи келих, повільно повернув усі свої чотири ока в їхній бік. Його мандибули ледь помітно клацнули.
— Ви... повернулися, — проскрипів він, і в його голосі була суміш подиву і поваги. — А старий "Залізний Капут"... бахнув. Випадковість?

Райла криво посміхнулася, поставивши стабілізатори на підлогу.
— Скажімо так, у нього стався невеликий розлад травлення. А ми просто опинилися поруч, щоб забрати те, що він не перетравив.

Всі погляди були прикуті до них. Ліріан відчував їхню енергетику — суміш жадібності, страху і цікавості. Він поклав енергоелемент поруч зі стабілізаторами.
— Ми виконали свою частину угоди, — спокійно сказав він, звертаючись до Райли. — Тепер твоя черга. Ти казала, тисяча кредитів.

Райла подивилася на нього, потім на деталі, потім на напружені обличчя в барі.
— Так, казала. Але, здається, наш похід трохи вийшов за рамки "послуг гіда".

— Я заплачу, — сказав Ліріан. Він не мав ані кредиту. Але мав те, що було дорожчим.

Він озирнув бар. Його погляд зупинився на зламаному голографічному програвачі в кутку, що показував лише білий шум.
— Бармене. Твій музичний апарат... він негармонійний.

Скри'іт знизав плечима (всіма чотирма).
— Він мертвий, срібний. Як і половина техніки на цьому звалищі.

Ліріан підійшов до програвача. Він поклав на нього руку. Він не співав. Він лише тихо, майже нечутно, прогудів одну-єдину, ідеально чисту ноту. Глибоку, вібруючу.
Програвач здригнувся. Білий шум на екрані змінився на складний, симетричний візерунок. А з динаміків, замість тиші, полилася музика. Це не була жодна з відомих у галактиці мелодій. Це була музика його світу. Складна, багатошарова симфонія, сповнена світла, суму і неземної краси.
Бар затих. Гракс, що підняв був келих, завмер. Найманець, що чистив бластер, опустив зброю. Навіть Райла, яка бачила його "фокуси", слухала, затамувавши подих. Музика торкалася чогось глибоко всередині, чогось, що не мало стосунку до грошей чи бійок. Вона говорила про втрачені сади і далекі зорі.

Коли мелодія закінчилася, у барі ще хвилину панувала тиша.
— Я... я... — скри'іт-бармен був явно приголомшений. — Я куплю це. Цю... пісню. Я дам тобі... дві тисячі кредитів!

— П'ять! — гукнув один із граксів, стукнувши кулаком по столу.

Ліріан підняв руку, зупиняючи їх.
— Ця музика не продається. Це... пам'ять. Але я можу налаштувати ваш програвач, щоб він грав її раз на добу. І я можу полагодити генератор вашого поста, який, судячи з мерехтіння світла, скоро накаже довго жити.
Він подивився на Райлу.
— Моїх послуг вистачить, щоб покрити наш борг?

Райла повільно кивнула, не зводячи з нього очей.
— Більш ніж.

— Добре. І мені потрібен ще один механік. Найкращий на цьому звалищі, — додав Ліріан.

Всі погляди знову звернулися до Райли. Вона була єдиним справжнім механіком у радіусі ста парсеків.
— Я не продаюся, — прохрипіла вона, хоча її серце калатало.
— Я не купую, — спокійно відповів Ліріан. — Я пропоную. Не роботу. А шлях.
Він нахилився до неї.
— Ти бачила, що я можу, — прошепотів він так, щоб чула тільки вона. — І це лише відлуння. Лише крихти того, що існує. Ти народилася на звалищі. Ти все життя копалася в уламках чужих мрій. А я пропоную тобі побачити світ, де мрії будують. Де з нічого народжується життя. Я лечу додому, Райло. На Еліару. І мені потрібен механік, який допоможе моєму кораблю витримати цю подорож.
Він не обіцяв їй грошей. Він обіцяв їй диво. Шанс вибратися з цього іржавого пекла і побачити щось справжнє.
— Мій корабель зараз — купа мотлоху, — продовжував він. — Він "гучний" і негармонійний. Мені потрібен хтось, хто розуміє шум. Хтось, хто зможе змусити його працювати, поки я буду його вести. Мені потрібні твої руки. І твій... цинізм. Щоб я не загубився у своїх мріях.

Він відійшов. Він дав їй вибір. Він не тиснув.
Райла стояла посеред бару. Перед нею лежали її стабілізатори — символ її заробітку, її виживання тут. Вона могла взяти їх, продати і жити, як раніше. Безтурботно. Порожньо. Або...
Або вона могла піти за цим божевільним, сріблястим привидом. У невідомість. Туди, де на неї чекало або диво, або смерть.
Вона подивилася на свій пошарпаний планшет, де зберігалися залишки її бібліотеки. Вона згадала слова свого батька. "Слова важливіші за їжу". А цей прибулець пропонував їй не просто слова. Він пропонував їй цілу нову історію.

— Добре, — нарешті сказала вона, і її голос прозвучав напрочуд твердо. — Я полечу з тобою, аристократе. Але за однієї умови.
Ліріан підняв на неї брову.
— Якої?
— Ти навчиш мене. — Вона кивнула на програвач, з якого все ще доносилися відлуння дивної мелодії. — Ти навчиш мене... чути цю пісню.

Ліріан подивився на неї. І вперше за багато століть на його обличчі промайнула ледь помітна, щира усмішка.
— Домовилися, — сказав він.

Райла підійшла до генератора, що гудів і періодично видавав дивний скрегіт. Вона обстукала корпус, підкрутила кілька болтів, перевірила контакти.
— Нічого не розумію, — пробурмотіла вона. — Все на місці, нічого не згоріло. Він просто... вмирає. Старається. Йому пора на звалище.

Ліріан підійшов і поклав руку на теплий корпус. Він заплющив очі.
— Він не вмирає. Він втомився. Його "пісня" стала хаотичною. Занадто багато шуму.