Пролог та глави 1, 2, 3

Пролог: Останній Наказ

Сигнал тривоги, що розривав тишу на містку «Зоряного Садівника», був не звуком. Це був колір. Криваво-червоний, що пульсував, заливаючи все навколо — гладкі, сріблясті панелі, голографічні карти галактик, і бліде, як смерть, обличчя самого Ліріана. Тривога била по нервах, вібрувала в кістках, кричала про катастрофу без єдиного децибела.

— Мнемо, звіт! Негайно! — голос Ліріана був спокійним, але ця крижана сталь у ньому з'являлася лише тоді, коли ситуація виходила з-під контролю.

Багатогранник штучного інтелекту, що висів у повітрі, замерехтів.
— Ситуація… незадовільна, Архітекторе. Флот противника прорвав третю лінію оборони. Наші втрати сягають сімдесяти відсотків. Флагман «Вічність» знищено. Адмірал Кай'лар… його пам'ять додана до головного архіву.

Ліріан стиснув зуби так, що заскрипіли. Кай'лар. Його друг. Тепер він — лише рядок у нескінченному списку втрат, що зберігає Мнема. Рядок у пам'яті всесвіту.

Через головний ілюмінатор відкривалася картина апокаліпсису. Їхні кораблі — витончені, схожі на живі організми з перламутру і світла — горіли й розсипалися під ударами ворожого флоту. Кораблі ворога були їхньою повною протилежністю — чорні, гострокутні, асиметричні, як втілення чистої, хижої ненависті. Війна, що йшла десятиліттями на задвірках галактики, нарешті дісталася їхнього дому. Їхнього раю.

— А Еліара? — запитав Ліріан, хоча вже знав відповідь. — "Жнива" завершено?

— Протокол виконано на дев'яносто вісім відсотків, — доповів Мнема. — Популяцію мутантів знищено. Але побічний ефект перевищив прогнози в чотири рази. Атмосферу випалено, біосферу… ліквідовано. Мережа терраформерів перейшла в режим екстреного блокування. Повна стабілізація та можливість перезапуску — орієнтовно через шістсот сорок циклів.

Шістсот циклів. Шістсот циклів, яких у них не було.
Ліріан заплющив очі. Він побачив зелені рівнини, кришталеві річки, і істот, схожих на літаючих скатів з райдужними крилами, яких він особисто спроектував. Еліара — "Народження Світла". Усе це тепер — лише спогад. Ще один файл для Мнеми.

— Залишки флоту? — кинув він.

— Отримано останній наказ від нового командування: "Протокол 'Вихід'". Усім вцілілим кораблям — негайно здійснити сліпий гіперстрибок за межі сектора. Перегрупування неможливе. Кожен сам за себе. Наказ: зберегти пам'ять раси. Зберегти себе.

Це було не просто відступ. Це була втеча. Розпорошення. Кінець цивілізації. Вони кидали свій дім.
«Зоряний Садівник», науково-дослідний корабель, а не бойовий, досі дивом залишався неушкодженим, ховаючись за одним із супутників Еліари. Але тепер ворожі сканери, що нишпорили по системі, напевно його знайдуть.

Раптом корабель здригнувся від потужного удару. Червоне світло тривоги запульсувало ще яскравіше.

— По нас влучили! — доповів Мнема своїм моторошно-спокійним голосом. — Пошкоджено основний двигун і навігаційну систему. Гіперстрибок неможливий. Ми — пастка для самих себе.

— Є варіанти?

— Варіант перший: спробувати здатися в полон. Ймовірність виживання — менше одного відсотка, з огляду на тактику ворога. Варіант другий: скерувати корабель у газовий гігант. Досить символічно, але малопродуктивно. Варіант третій…

— Говори.

— Єдина неушкоджена система — аварійний шатл «Насіння» і стазисна капсула. Ми можемо здійснити короткий стрибок до найближчої безлюдної системи, сісти на планету і… чекати.

— Чекати чого, Мнемо? — гірко посміхнувся Ліріан. — Ти ж пам'ятаєш усе. Допомоги не буде. Нас ніхто не шукатиме.

— Чекати, Архітекторе, — відповів Мнема. — Це єдина дія, що залишилася в списку доступних. Пам'ять — це теж форма очікування.

Ліріан дивився на голографічне зображення Еліари — понівеченої, обпаленої кулі. Його серце стискалося від болю. Він програв. Його раса програла. Але... система терраформінгу не була знищена. Вона спала.
Шістсот циклів.
Рішення прийшло миттєво. Холодне, як сталь, і відчайдушне, як останній подих.

— Мнемо. Прокладай курс на найближчу безіменну систему з планетою класу "М". Запускай шатл. А потім — готуй стазисну капсулу.

— Розрахунковий час до пробудження?

— Постав таймер на шістсот п'ятдесят циклів. І додай протокол «Ехо». Нехай система розбудить мене, якщо ти зафіксуєш будь-який сигнал із мережі терраформерів Еліари. Будь-яке відлуння нашого минулого.

Багатогранник ШІ замерехтів.
— Ірраціональний наказ. Але занесений у пам'ять і прийнятий до виконання.

Маленький шатл «Насіння» беззвучно від'єднався від «Зоряного Садівника» за мить до того, як ворожий постріл перетворив його колишній дім на хмару розпечених уламків. Шатл здійснив короткий, рваний стрибок. Аварійна посадка була жорсткою. Стазисна капсула вціліла.

Ліріан стояв біля неї, вдивляючись у чуже небо. Він був сам. Абсолютно сам у мертвому всесвіті.
Він ліг у капсулу. Холод огорнув його тіло.

— Збережи все, Мнемо, — прошепотів він, коли кришка почала зачинятися. — Будь моєю пам'яттю.

— Я і є пам'ять, Архітекторе, — пролунав тихий голос, коли світ поринув у темряву. — До зустрічі... через вічність.

Сон тривав шістсот сорок три цикли.
До першого відлуння.

Глава 1: Сад Спогадів

Пробудження було не подією, а процесом. Протягом кількох циклів після шести століть сну Ліріан повільно повертав себе собі. Він знову вчився ходити без похитування, дихати повітрям, яке не було стерильним, і жити з тишею, яка була гучнішою за будь-яку війну.

Його новий дім — планета, яку він подумки називав Тиша — був світом суворої, кришталевої краси. Два сонця — одне старе, пурпурове, інше молоде, біле — малювали на фіолетовому піску довгі, подвійні тіні. Замість звичних дерев тут росли дивні кристалічні утворення, схожі на скляні скульптури, що ловили світло і розсіювали його мільярдами райдужних відблисків.

Його ранок завжди починався однаково. Він виходив із розбитого шатла «Насіння», що вріс у землю і тепер більше нагадував дивну металеву печеру, і йшов до свого саду. Це був не просто сад. Це був «Сад Спогадів».