Відлуння Душі

Шторм У Душі

Натягнутий нерв, мов струна у вітрах,

Тремтить і співає на гострих краях.

В очах — відображення пекельних вогнів,

Мовчання — це крик, що зриває покрів.

Клубочаться думки, неначе дими,

Роз'ятрені, гострі, нестерпно німі.

Стискається груди, не пустить повітря,

І кожен ковток — це розпечена мітра.

Всередині все — розколотий лід,

Що ріже і коле, лишаючи слід.

За крок до межі, де обривається світ,

І твій внутрішній монстр готує свій зліт.

Руки безсило стискають долоні в кулак,

Коли вже не знаєш, хто друг, а хто ворог, хто й як

Зведе тебе з розуму в цьому бою...

О, дайте ж розрядку! Я більше не стою!

Це тиск, це напруга, це біль без кінця,

Застигла сльоза на порозі лиця.

І хочеться вибуху, грому, рішучих подій,

Щоб зняти цей тягар із втомлених вій.

Але ти стоїш. Ти стоїш, як стіна,

Хоча ця напруга тебе пропікає до дна.

Це воля й страждання, сплетені в тугий вузол...

І тиша кричить: "Ти ще не згорів!"

Цей вірш намагається передати відчуття надзвичайної емоційної напруги, коли людина перебуває на межі, але все ще тримається.

Подобається

#1144 в Різне
#190 в Поезія

Відредаговано: 28.11.2025