Відлуння Душі
Відлуння душі
Колись душа була, мов сад після пожежі,
Де кожен спогад – попіл, чорний і німий.
Колись здавалось, світ тримав мене на лежі,
І кожен крок вперед був невимовний бій.
Колись довіра – міст, що в прірву обривався,
Кохання – лише біль, що серце рвав на шмат.
І кожен шепіт ніжний в пам'яті вривався,
Мов ніж, що знов і знов лишав кривавий слід.
Але ж життя – не вічна тиша після грому,
І навіть в чорних хмарах є проміння нить.
Крізь тріщини душі, крізь тугу і втому,
Пробився паросток, що прагнув знов ожити.
Тепер я знаю: шрами – це не слабкість, ні,
Це мапа битв моїх, що з гідністю пройшла.
І біль, що жив в мені, лишився вдалині,
Лиш відлунням лунає, що душа зросла.
Я не забула тих, хто сіяв в серці стужу,
Я не забула тих, хто рани залишив.
Та нині я плекаю в собі ніжну ружу,
І сонце крізь вікно впускаю, щоб він жив.
Це відлуння душі. Не помста, не образа.
Це мудрість, що прийшла із попелу і сліз.
Це нова я. Це вдячність, що минула фаза.
Це світло, що крізь шторм мене до мрії ніс.
Відредаговано: 28.11.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
