Відлуння Душі
Меланхолія. Він і Вона)
Він стояв. Із ним стояла сіра стіна,
Що затуляла обрій, наче докір.
Меланхолія… Вона не є вина,
Вона — лиш присмак, що лишився після років.
Його обличчя — висічене з туги,
Де кожна зморшка — то обірваний політ.
Він пам’ятав, як пахли її руки
І як звучав її забутий сміх, мов цвіт.
Почуття? Вони сховалися, мов тіні,
Під важким пресом смутку і мовчань.
Залишився лише той тихий іній
На спогадах, як біль старих прощань.
"Ти тут?" — шептала вона десь у думках,
Де голос її, як джерело, ще бив.
"Я тут," — безмовно відповідав він у руках,
Які вже ніколи б не обійняв, не вкрив.
Ця меланхолія — його єдина пісня,
Яку він слухає, сидячи в пітьмі.
І знає: скоро ніч зжере його навпіл,
Залишивши лише його ім’я землі.
Він — хлопець, що застряг між двома світами:
Тим, де вона цвіла, і цим, де вже нема.
І ці почуття, розбиті, мов вітрами,
Його останнє, вічне "я" трима.
Відредаговано: 28.11.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
