Осіння Сповідь під Зливою

Знову осінь прийшла, як незрима печаль,

Уквітчавши багрянцем тополі й клени.

І прозоре повітря, немов кришталь,

Наповнилося сумом невимовленим.

Це не просто пора, це межа, це рубіж

Між безтурботним сміхом і тихим плачем,

Де душа, мов той птах, що летить у відли́ж,

Б’ється в сіре вікно під дощем нетерплячим.

​Скільки туги несе кожен жовтий листок,

Що відірваний, кружляє, летить у нікуди?

Це ж бо літа останній, крихкий мовчазний крок,

За яким лиш чекання холодної груди.

Дощ іде. Він не плаче – він просто співа

Монотонну, глуху, безкінечну балладу.

Може, це наша втома, що в краплях плива,

Може, це наші сльози, що не мали розради.

​Тихо, сіро і млосно... В тумані стежки

Загубилися, стали непевні й чужі.

І здіймаються в серці приховані страхи,

Мов холодні цунамі у мертвій душі.

Страх самотності хижий, що в тиші живе,

І боязнь, що ніколи не прийде весна.

Що те, золоте, мрійне, що в нас не помре,

Врешті-решт, захлинеться, як хвиля піщана.

Що ці довгі ночі, як чорна смола,

Поглинуть надію, і згаснуть зірки...

Осінь знає ці жахи, бо й сама відцвіла,

Вдягшись в шати похмурі і важкі.

​Але ж осінь – не лише розлука й занепад!

У ній є таємниця – спокій і глибина.

Це час, коли мрії, мов зерна, у землю осядуть,

Щоб із прийдешнім сонцем зійшла новизна.

Мрію я про вогонь, що потріскує в хаті,

Про тепло і затишок, що зветься "Сім'я".

Про слова нерозтрачені, такі благодатні,

Що їх осінь шепоче, як власне ім’я.

Мрію — перечекати, не зламатись під зливою,

Зберегти той вогонь, хоч би він і малів,

Щоб, коли сонце знову засяє щасливо,

Випустити в політ тисячі нових слів.

​І коли дощ стихає, лишивши сліди

На розмитому склі, як мокрі візерунки,

Відчуваєш: у всьому є сенс, є сліди

Неминучих, але й прекрасних дарунків.

Це меланхолія, що очищає серця,

Готуючи ґрунт для нового початку.

Ось і осінь – вона ж не прийшла до кінця.

Вона лишень чекає весни-започатку.