Відлуння Душі
Колише Вітер Струни Забуття
Колише вітер струни забуття,
І листя сиплесь, як пісок крізь пальці.
Минає час, мінливе це життя,
І кожен крок — лиш відголос у танці.
Але є мить, що вирвана з полону,
Вона не знає ліку чи кінця,
Залишається в серці, безборонно,
Як оберіг, мовчання і свинця.
Ми йдемо крізь роки, немов сліпці,
Шукаємо в пітьмі відлуння сенсу,
Тримаємо в обіймах вітровці,
І ждемо дива від тонкого пензля
Незримого Творця, що малював
Нам небеса і зорі в синій глині.
Ми віддані усьому, що тримав
У пам'яті, в душі, в своїй святині.
І кожен шрам — то спогад, як маяк,
Що освітлює минулі кораблі.
Нас змінює життя, та все ж ніяк
Не стерти слід, що залишив на землі.
Бо в кожнім подиху, у тиші самоти,
Живе оте, що вічним називають,
Що крізь віки дозволить нам цвісти,
Коли всі інші голоси змовкають.
Тому не біймося цих темних днів,
Коли душа здається надто сіра,
Коли не чути жодних дивних спів,
І здається, що згасла уся віра.
Бо саме там, у найглибшій безодні,
Де світло ледь мерехтить вдалині,
Народжується іскра, що сьогодні
Почне свій шлях у вічній тишині.
Вона — це ми. Ми — це її політ.
Ми — відлуння душі, що пам'ять гріє.
Ми — той єдиний, незнищенний світ,
В якому вічно живе наша мрія.
І хай цей вітер струни колише знов,
Нехай мінливий час несе зміни,
У серці збережеться та любов,
Що дасть нам сили вийти з глибини
Відредаговано: 28.11.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
