Глава 10. Перезапуск

Звук, що йшов знизу, не був схожий на звичайний гуркіт старої вентиляції чи дизель-генераторів. Це був низькочастотний, вібруючий гул, від якого зуби починали цокотіти самі по собі, а повітря навколо ставало важким, гарячим і металевим на смак. Стіни бункера, вкриті шаром сухого бруду, здавалося, почали дрібно тремтіти, скидаючи з себе тридцятирічний пил.

— Максе, — Слінкі перекрикував наростаючий шум, його очі в напівтемряві бункера здавалися величезними. — Мені плювати, хто там чий дублікат і яка це за рахунком спроба, але якщо ми не заберемося звідси протягом наступних двох хвилин, нас тут просто поховає!

Він був правий. Залізобетонні перекриття над нашими головами почали видавати сухий, загрозливий тріск. Окремі камінці та шматки старої штукатурки вже летіли додолу, розбиваючись об іржаві стійки серверів.

Я востаннє кинув погляд на монітор. Зелене мерехтіння згасло, але в самій глибині кінескопа все ще тліла маленька фосфоресцентна крапка, наче око, що проводжало мене поглядом.

— Біжимо! — крикнув я, хапаючи Слінкі за плече.

Ми кинулися назад до гвинтових сходів, що вели на поверхню. Кожен крок давався з трудом — підлога під ногами ходила ходором, наче ми намагалися бігти по палубі корабля під час сильного шторму. Світло наших ліхтарів вихоплювало з темряви довгі, глибокі тріщини, що з катастрофічною швидкістю повзли по стінах бункера. Станція, яка простояла мертвою стільки років, зараз знищувала сама себе, стираючи будь-які сліди свого існування.

Коли ми нарешті вискочили крізь заклинені гермодвері назовні, сонячне світло Невади буквально засліпило мене. Але це було не те звичне, спекотне сонце, під яким ми їхали сюди.

Небо над пустелею змінило колір. Воно стало якимось неприродно блідим, майже білим у зеніті, а ближче до горизонту затягувалося важкою, маслянистою фіолетовою димкою. Величезні параболічні антени, що лежали на піску, більше не виглядали просто брухтом. Навколо їхніх металевих контурів повітря тремтіло і викривлялося, створюючи оптичний ефект міражу.

— До пікапа! — Слінкі вже важко дихав, продираючись крізь глибокий пісок до воріт бази.

Ми застрибнули в кабіну. Слінкі судорожно крутонув ключ у замку запалювання. Стартер видав жалібний, вмираючий писк, але двигун навіть не схватився.

— Давай же, шматок заліза, не підводь мене зараз! — вилаявся він, б'ючи долонею по панелі приладів.

Стрілки на панелі поводилися абсолютно божевільно: тахометр зашкалював у червону зону при вимкненому двигуні, а покажчик рівня палива повільно повз то вгору, то вниз, наче підкоряючись якомусь чужому ритму.

Я подивився в дзеркало заднього виду й відчув, як пальці намертво вчепилися в ручку дверей.

Бункер, з якого ми щойно вибігли, більше не руйнувався. Він... розчинявся. Сірий бетон ставав зернистим, втрачав чіткість контурів і перетворювався на дрібні пікселі або сірий попіл, який підхоплював вітер і відносив у бік фіолетового горизонту. Разом із бункером зникали й упалі антени, і залишки паркану. Пустеля навколо нас буквально поверталася до свого первісного, порожнього стану, наче хтось просто видаляв непотрібні об'єкти з пам'яті комп'ютера.

— Максе... — голос Слінкі раптом став дуже тихим і чистим, без жодного сліду паніки.

Я повернувся до нього. Наш пікап стояв посеред абсолютно рівного, білого плато. Ніякого піску. Ніяких доріг. Ніяких дюн. Лише нескінченний білий простір під фіолетовим небом, яке не мало сонце, але світилося саме по собі.

Двигун машини нарешті завівся. Але звуку не було. Абсолютно ніякого. Повна, вакуумна тиша обійняла нас, відрізавши від усього світу.

На лобовому склі автомобіля, прямо поверх шару пустельного пилу, почали повільно, один за одним з'являтися чіткі, яскраві символи. Не літери, не цифри. Це були ломані, складні знаки, що нагадували матричний код або стародавнє, забуте письмо, яке ми вже бачили раніше в секретних матеріалах Стерлінга.

Рядок за рядком вони заповнювали скло, закриваючи від нас білу порожнечу попереду.

А потім серед цього хаосу символів, прямо навпроти моїх очей, склалися два чітких слова нашою мовою:

«ЗАВАНТАЖЕННЯ ЦИКЛУ 28»

Я відкинувся на спинку сидіння і заплющив очі. Електричний тріск у моїй голові нарешті зник, поступившись місцем ідеальній, чистій і мертвій тиші. Я знав, що коли я відкрию очі знову, я знову буду стояти біля гаража, дивитися на надто рівні хвилі океану, а Слінкі кликатиме мене, жаліючись на стару військову рацію, яку щойно викинуло на берег після шторму.

І я знову зроблю вигляд, що вірю в цю історію. Доки не прийде час для двадцять дев'ятої спроби.