Глава 9. Перший пацієнт

Станція в Неваді виявилася абсолютно мертвою. Коли пікап із надривом заглух біля іржавих воріт, нас зустріла лише важка, спекотна пустельна тиша.

Величезні параболічні антени радіолокаторів давно впали під власною вагою і тепер лежали на землі, схожі на скелети вимерлих титанічних істот. Товстий армований бетон бункерів глибоко потріскався від часу та перепадів температур, а нещадні піщані бурі майже повністю стерли колись секретну базу з лиця землі, поховавши під дюнами нижні яруси парканів.

Пробиваючи собі шлях крізь заклинені гермодвері за допомогою лому, ми спустилися в центральний підземний бункер. Там, серед купи іржавого залізяччя, порожніх стійок і обірваних дротів, ми знайшли сервер. Один-єдиний системний блок старого зразка.

Він працював. Його кулери тихо, але впевнено гуділи в темряві, нагадуючи бджолиний рій. Без видимого зовнішнього живлення. Без товстих магістральних кабелів. Без будь-яких логічних пояснень. Наче він отримував енергію з самого повітря або з нашої присутності.

На старому ЕЛТ-моніторі, вкритому товстим шаром пилу, зеленими люмінесцентними літерами світився короткий напис: «ЛАСКАВО ПРОСИМО, МАКСЕ».

Слінкі хотів було зупинити мене, але я вже протягнув руку і натиснув на затерту клавішу Enter. На екрані миттєво відкрився єдиний текстовий файл із системними логами.

• Ім'я: СУБ'ЄКТ 01-А
• Статус: ПЕРШИЙ НУЛЬОВИЙ ПАЦІЄНТ
• Дата підключення до системи «Відлуння»: 17 років тому

Через секунду екран моргнув, і замість тексту на ньому з'явилося зернисте відео. Це було обличчя чоловіка з тієї самої фотографії, яку мені підкинули на ґанок. Тільки тут він виглядав значно старшим, абсолютно виснаженим, із глибокими западами під очима і... він був пугаюче, неймовірно схожим на мене. Наче я дивився у дзеркало, яке показувало варіант мого майбутнього через двадцять років.

— Якщо ти зараз дивишся цей автоматичний запис, Максе, — сказав чоловік з екрана, і його голос через динаміки монітора прозвучав із тими самими інтонаціями, що й мій власний, — значить, я вже фізично мертвий. Або, що набагато гірше, мене знову повністю перезаписали. Стерли до чистого аркуша.

Він гірко, зламано посміхнувся, дивлячись прямо в об'єктив камери.

— Стерлінг брехав тобі, Максе. Проект «Відлуння» — це не просто психологічна в'язниця чи експеримент зі спогадами. Стерлінг створив замкнену петлю, але він брехав і мені, і кожному, хто сюди потрапляв. Ти не перший, хто намагався втекти з цієї системи, Максе. Ти — це я. А я — це твоя попередня спроба вийти з гри. Двадцять сьома за рахунком.

Запис різко обірвався, екран монітора затопило статичними перешкодами.

Ми зі Слінкі не встигли навіть перезирнутися. Десь глибоко під нашими ногами, у найтемніших і найглибших рівнях покинутого бункера, зі страшним залізничним гуркотом і свистом почали запускатися гігантські підземні машини, які, судячи з товщини пилу, не працювали вже багато років. Підлога під нами завібрувала, і зі стелі посипалася стара бетонна крихта. Перший цикл підходив до свого завершення.