Глава 8. Людина без минулого

Усередині конверта не було жодних листів чи вимог про викуп. Там лежала всього одна фотографія.

Я витягнув її під тьмяним світлом настільної лампи, відчуваючи, як пальці стають липкими від холодного поту. На знімку був я. Але не теперішній — змучений, зі шрамами й сивиною на скронях, — а молодший років на десять, у хорошому, дорогому костюмі, якого я ніколи не мав у своєму гардеробі. Я стояв на тлі якоїсь масивної бруталістської будівлі з сірого бетону разом із високим чоловіком у темних окулярах, якого я, скільки б не напружував пам'ять, ніколи в житті не бачив.

Я перевернув глянцеву картку. На звороті фотографії тонким, майже машинописним почерком був зроблений короткий напис: «Суб'єкт 27-С та Суб'єкт 01-А. Перший цикл».

— Це монтаж, — упевнено сказав Слінкі, коли вранці розлядав знімок через збільшувальне скло. — Якісний, дорогий цифровій монтаж. Зараз на комп'ютерах можна намалювати навіть твою зустріч із Лінкольном.

— Можливо, — тихо відповів я.

— Точно монтаж, Максе, навіть не думай забивати цим голову. Це класичний психологічний тиск.

Я забрав у нього знімок і знову вловив поглядом лінію бетону на задньому плані. — Тоді чому в мене всередині таке паршиве відчуття, ніби я на фізичному рівні пам'ятаю момент, коли це фото було зроблено? Я пам'ятаю цей сухий вітер. Пам'ятаю, як мені тиснув комірець сорочки. Пам'ятаю, як цей чоловік поруч зі мною тихо сказав, що час майже вичерпано.

Слінкі не відповів. Він лише похмуро відвів очі, бо знав: моя пам'ять після втечі з проекту «Відлуння» завжди нагадувала розбите на тисячу уламків дзеркало.

У правому нижньому куті фотографії, ледь помітною крапкою, були витиснені географічні координати. Ми згадали старі навички і перевірили карту. Цифри були точними. Вони безжально вказували на покинуту військову радіолокаційну станцію посеред випаленої пустелі Невади. На об'єкт, якого офіційно не існувало на жодній цивільній мапі з часів закінчення Холодної війни.

Через шість годин ми зі Слінкі вже їхали туди на нашому старому, перевіреному пікапі, здіймаючи хмари сірого пилу. Дорога була порожньою, а краєвид за вікном здавався зацикленою картинкою з дешевого симулятора водіння. І ми обидва чудово розуміли: якщо це пастка, то вона підготовлена надто професійно, щоб її ігнорувати.

А якщо це все ж таки не пастка...

Тоді все, у що ми так свято вірили останні шість місяців нашого тихого життя на узбережжі, весь цей наш омріяний спокій і свобода — все це могло виявитися черговою, майстерно написаною версією сценарію для «Відлуння». Черговою ілюзією вибору, яку нам дозволили зіграти.